37-річний Євген Підлісний живе на сходовій клітці між шостим та сьомим поверхами у будинку на проспекті Юності, 44, що у Вінниці. Півповерхом нижче у двокімнатній квартирі мешкає його мати Людмила з вітчимом Борисом. Сусіди кажуть, що час од часу жінка виносить синові бутерброди чи миску каші. Та в хату не пускає.

— Це мій син, — відчиняє двері квартири сива низенька жінка. — Я його виставила за двері, бо жити з ним невозможно. Три рази вітчима з перепою бив, а той його з шестирічного віку воспітував. І до мене руки простягав. Півроку назад я не витримала і вигнала його. Він сам на себе заробляє, сам кормиться. Це не його квартира. Він не може претендувати на неї.

Помешкання оформлене на молодшу доньку Людмили Оксану.

— Кілька років назад вона вишла замуж за іностранца, — обличчя жінки світлішає. — Боїться, що чоловік узнає про її брата. Він із престижної сім"ї і буде брезгувати такою родиною. Женя ще й у тюрмі 3 роки відсидів. Украв якусь ржаву желєзку з гаража, а міліція рада, що попався. Навішали на нього всі нерозкриті діла.

Жінка дивиться, чи немає сина в коридорі. На розстеленому матраці лежать зав"язана у вузол ковдра з одягом. Поряд на сонечку гріється плямистий кіт.

— Він тільки після 10 вечора приходить ночувати, — каже Людмила. — А в шість чи сім ранку вже йде кудись, заробляє. А як не заробить нічого, то приходить і в мене просить. Як же я йому можу не дати? Це ж син! — жінка обертається і йде додому. — Я согласна, аби його в якусь ночлежку опреділили.

Сусіди ставляться до Євгенія зі співчуттям. Ірина із квартири, що навпроти помешкання Підлісних, іноді носить йому поїсти.

— Я і його жалію, і його маму понімаю, — говорить вона. — Прибиральниці постіль не трогають. Він не вредний. Правда, раз свого дружка рішив привести. Сіли на матраці і п"ють водку з горла. Ми йому сказали, то він так більше не робить.

Уранці Євгенія вдається застати о шостій. Він ще спить. На його грудях звернувся клубочком той самий плямистий кіт. У під"їзді смердить перегаром. Чоловік прокидається.

— Я уже полгода здесь, — схоплюється на ноги Євген, побачивши невідому людину. — Ніхто мої речі не трогає. Тут порядні люди живуть. На їду сам собі заробляю. Як принесуть мені чого, тільки "спасіба" скажу. Бриюся і вмиваюся у платному туалеті на вокзалі, — гладить підборіддя з невеликою щетиною. — А митися в баню хожу. До жовтня в озері купався.

Чоловік сідає на матрац і лапає в напівтемряві подушку. Витягає з-під неї цигарки і сірники.

— Участковий приходив, грозив забрати на леченіє, — стукає пальцем по підборіддю, показуючи, що лікуватиметься від алкоголізму. — Але мєст нема вже два місяці. А я б пішов. Бо сам не можу кинути. Кидає мене в припадки чорна болєзнь. Мене через це вигнали з дому.

Євгеній кілька разів чиркає сірником, але спросоння не може підкурити.

— До 10 років я з бабушкою в Іллінцях жив. Потом мама забрала мене у Вінницю. Я у Жмеринському железнодорожному технікумі вивчився на помічника машиніста. В армію пішов. А як прийшов, то роботи ніякої не було, і я в Росію поїхав на заробітки. Коли вернувся, гружчиком робив. Пропивав усе. Потом мене менти загребли ні за шо. Рік назад вернувся.

Євгеній говорить постійно затягаючись цигаркою. Щойно вона догорає, запалює нову. У будинку тихо.

— Тут я не прописаний, — махає головою на двері. — Це молодшої сестри, Оксани. Нашла собі чорнозадого і поїхала в Індію. Вона не знає, що я так живу. Після тюрми мама мене пустила. Але.., — махає рукою чоловік. — Довго тут не задержуся. Добре, що перезимував. Дальше кудись піду. Тут не лишуся, щоб мамі очі не мозолити.

Євген починає складати ковдру. Кота, який заснув, чухає за вухом.

— Гружчиком роблю на Привокзальному базарі. Вже треба йти на роботу. Всьо платне, то приходиться зароблять.

Євген Підлісний просить дозволити йому перевдягнутися в робочі штани.

×