У ту середу Київ завалило снігом. Це щоразу несподіванка для комунальників. Дороги моєї спальної околиці нечищені й непосипані.

Штурмуємо з 8-річним сином автобус, що має довезти нас до метро. Іншого варіанту встигнути на шкільну розвозку – немає. Щасливі, що знайшли зручне місце, чіпляємось за поручні. На кожній зупинці наш бус важчає. Серед гаражів, заправок і новобудов – уже забитий. Крайні у дверях втягують животи, виструнчуються, пропихаються між хутрами й "алясками". Нарешті двері зачинилися. Можна їхати.

Аж тут щось бемкає позаду автобуса. Переглядаюся з малим – приїхали.

Водій відчиняє двері. Вистрибуємо із сином у кучугуру. Тягну його дивитися на аварію. Від розпачу не добираю слів – матюкаюся, як моряк у порту. Проклинаю ту автошколу, яка випустила цього дятла, не навчивши кермувати в негоду, комунальників – за неприбраний сніг, а найбільше – самого винуватця. Бо на "бляху" йому грошей стало, а на зимовій гумі, курво, зекономив. Про­кльони "євробляхи" ширяться натовпом, обростають епітетами й синонімами. Підходжу впритул до понівеченого Peugeot, ще раз лаю його євросоюзівські номери. Зауважую, що водій автобуса надто швидко переговорив крізь прочинене вікно з "дятлом на "блясі" і повернувся в кабіну.

Із Peugeot виходить водій. У стильних завужених штанях, у дорогому вовняному пальті, що підкреслює чудову фізичну форму. Світлу сорочку прикриває елегантно зав'язаний шалик. Легка засмага контрастує зі столичними снігами. Навіть не кинувши оком на розкидані по дорозі рештки фар, уламки бампера, на здиблений капот, легкими туфлями мне снігову кашу.

– Жє у ан аксідон… сіль ву плє, труве а тредуктор, – говорить у телефон.

×