"Вороги пішли на нас у повний зріст і поплатилися. Двох убили одразу"

 

— До війни мене не цікавила політика. Не ходив на вибори, не стежив, кого посадили за корупцію, які хабарі бере суддя. Але події 2014-го змінили моє життя, — розповідає командир бойового підрозділу 2-ї окремої тактичної групи Добровольчого українського корпусу "Правий сектор" 36-річний Олександр "Дракон" ­Попов.

Народився 25 травня 1981-го у Кам'янці-­Подільському на Хмельниччині. 2003 року закінчив місцевий сільськогосподарський інститут. Служив у ракетних військах і артилерії на Київщині, потім — у Тернополі. Працював у рідному місті на фірмі, що виробляє кабель.

— У пам'яті залишилося розчарування від Помаранчевої революції, — продовжує. — Кінець 2013-го і початок наступного року я провів удома. На Майдан не їхав. Коли почали гинути люди, стало соромно. Сиджу вдома, а 16-річні стоять на смерть. Вразило, що поранені дівчата знову рушали на Майдан. До Дня захисника Віт­чизни з друзями мали зібратися за святковим столом. Уперше не святкував, бо справжні захисники проливали кров у Києві.

24 лютого 2014-го в Кам'янці створили осередок "Правого сектора". Став активістом. У квітні поїхав до Києва на мобілізацію. Тоді його очолював Дмитро Ярош. Нас переправили у Дніпро. Перейшов у батальйон "Азов", бо не давали воювати. Поселили на колишній дачі Януковича. Почали вишкіл за системою НАТО. І знову не пускали на передову. Йшли активні бої. Побратими перейшли в батальйон "Айдар".

Ви також?

— Мусив їхати до родини. Наприкінці вересня 2014-го повернувся на війну, в місто Піски, вже у складі новоствореного ДУК "Правий сектор". Ми рейдували між селами Опитне, Піски, Водяне. Допомагали Збройним силам в обороні. Під час тиші займалися розвідкою, диверсіями. Почали помічати дивні речі. Бувало, перед наступом армії раптом розряджалися акумулятори, запчастин бракувало. Розуміли, що це не випадково. Військові боялися їхати на фронт, щоб не стати мішенню терористів. Закрадалися і підозри зради. Нас це злило.

Які бої запам'яталися?

— Наприкінці 2014-го зайшли на метеостанцію біля Донецького аеропорту. В одній ротації я став старшим групи підрозділу ПС. Туди заїхали хлопці з батальйону "Дніпро-1", ОУН, 93-ї бригади. Це було пекельне місце. Нас обстрілювали з "Градів", танків. Жодна техніка не могла під'їхати, підвезти набої, воду та харчі. 17 січня ЗСУ хотіли закріпитися за новим терміналом. Танки йшли до сєпарів. Ті відкрили страшний вогонь. Горіла земля, плавився метал. Після невдалого наступу хтось наказав відступити до станції, забравши вбитих і поранених. Зосередили багато техніки, живої сили. Ворог переніс вогонь туди. Щастя, що гатили невлучно. Згодом ми відійшли. На початку лютого 2015‑го туди зайшли денеерівці.

Хто наказав залишити станцію?

— Не знаю. Було боляче. Стільки крові пролито, хлопців полягло. За що? Аби так легко здати вигідні позиції? Поїхав додому. Червень і липень 2015-го заробляв для родини. У серпні повернувся. Під Волновахою створили 2-гу тактичну групу у складі ДУК. З армійською бригадою вона штурмувала село. Розвідка сказала, там з 30 сєпарів. Та було суттєво більше. З танками, мінометами. Загинули кілька побратимів. Терористи підбили танк і машину. Відремонтували і хвалилися, як відбили у "правосєків". Виник конфлікт між нашим комбатом і комбригом ­армійців. Нам дали три дні покинути позиції.

Назрівав конфлікт із владою?

— Так. Майже всі "добробати" перейшли до ЗСУ. Ми не погодилися. Очолював тоді 2-гу тактичну групу. Зі штурмової стала розвідувально-диверсійною. Бо вже не наступали, а оборонялися. Наприкінці 2015-го з ЗСУ заступили на позиції біля Старомихайлівки. Мав провести розвідку. Відійшли на кілометр і нарвалися на ворожу розвідгрупу. Між нами — метрів 50. Вогонь ніхто не відкривав. Видно, хотіли розійтися мирно. До їхніх позицій було 2 кілометри. Жестом показав старшому — "підходимо". Присіли, на пальцях показали один одному, що відходимо не стріляючи. Встрявати у бій не було сенсу. Не знали, яке в кого прикриття.

Були ще подібні випадки?

— Так. У січні 2016-го знову робив розвідку біля Старомихайлівки. Наштовхнулися на ворожу позицію. В бою почали відступати. До їхніх редутів — менш як кілометр, до наших — 3,5. Вороги пішли на нас у повний зріст і поплатилися. Двох убили одразу. Але і мене важко поранили. Куля пройшлася по спині, друга — застряла в нозі. Півгодини відстрілювалися. Уночі розділилися і ще 4 години добиралися до своїх. Обмороження пальців рук, втрата крові. Зате вбили чотирьох ворогів і двох поранили.

Скільки були в лікарні?

— Майже місяць. Ще два — відходили пальці на руках. Як повернувся, наші зі 128-ю бригадою стояли на шахті "Бутівка". Все було спокійно до 11 червня 2016-го. Терористи довідалися, що там багато "правосєків". Розстріляли з арти за кілька годин до виходу групи. Загинули четверо моїх друзів. Зокрема "Гуцул", який витягнув з-під куль під час першого поранення. Мене — зрешетило осколками.

"Фізично воювати поки що не можу"

12 червня 2016 року в районі шахти "Бутівка" на Донеччині загинули четверо бійців ДУК "Правий сектор". Ще двох бійців "Айдару" і майже 20 добровольців ДУК поранили.

Олександр "Дракон" Попов отримав важкі поранення руки, ноги та численні осколкові поранення тіла. Лікувався у госпіталях Дніпра та Києва. Судинні хірурги врятували ногу. Осколки пошкодили стегнову артерію і вени.

— Було багато операцій. Слава Богу, волонтери допомогли. Українська діаспора зібрала кошти на реабілітацію в Іспанії. Тепер усе йде на покращання. Хоча фізично воювати поки що не можу.

Час від часу приїздить на передову підтримати бійців.

×