Відвоювавши Донбас, чи зможемо зробити його європейсько-українським?

 

Прошу мовчки й розважливо подумати над цими запитаннями.

1. На майбутнє нам потрібна професійна армія чи робітничо-селянська? Професійна — це коли за великі гроші воюють ті, хто вміє це робити і завжди мав потяг до цієї справи. Робітничо-селянська — це коли за копійки воюють учорашні водії-слюсарі-програмісти чи просто патріоти без навичок боротьби проти навчених кілерів із російського боку. Настав час визначатися, чим для нас є військова справа: професійним ремеслом свідомих солдатів — чи громадянським обов'язком кожного представника чоловічої статі, незалежно від його психологічної спроможності виконати цей обов'язок.

2. Як ставитися до заяв, які лунають від наших героїв із зони АТО, що їх відверто здають, кидають голіруч у ворожі пастки, що генералітет про них не дбає, що вони й не думають здавати зброю після закінчення подій? Звинувачувати цих людей в істеричності, чи тихенько замовчувати їхнє волання з міркувань "щоб ворог не тішився", чи все списувати на їхню втому та психічне виснаження? Питання стоїть ширше: що робити з гігантським валом інформації, яка є негативною щодо українського війська чи такою, що підриває бойовий і патріотичний дух? Настав час етично визначатися: чи варто озвучувати правду, навіть якщо вона є колюча й незручна — чи піти шляхом путінської пропаганди, згідно з якою про війну поширюється лише героїчна й позитивна інформація?

3. Які є пропозиції щодо подальшої "українізації" Донбасу? Після всіх пережитих жахіть уже не можна буде сказати, що Донбас має право на свою глибоко радянську самобутність. Тепер, коли Україна втратила стількох своїх синів заради перебування Донбасу в її складі, не може бути й мови про "услышьте нас" і подібне. Чи готові всі ми в найближчі роки тратити мільярди доларів на відбудову регіону, який ще довгі роки залишатиметься проросійським і який ховався в бомбосховищах від — як вони говорять — "украинской авиации"? Настав час визначатися: відвоювавши Донбас, чи зможемо зробити його європейсько-українським?

4. Чи побачимо на лаві підсудних тих, хто давав наказ бити беззахисних студентів, хто стріляв у Майдан, хто вивіз трильйони з нашої країни, хто голосував за диктаторські закони, хто досі умудряється вигравати державні тендери? Виглядає, що ці питання стали неактуальні — мовляв, зараз не до того. Настав час визначитися: ми забуваємо цю сторінку історії як найчорнішу і безкарно її перегортаємо, вкотре переконавшись у власному благородстві? Чи, може, визнаємо повну безпорадність (незацікавленість) теперішніх можновладців, які не можуть (не хочуть) покарати тих, із ким вони пили чай ще декілька місяців тому.

5. Коли ми ратифікуємо Угоду про асоціацію з ЄС? Чи будемо проводити "консультації" з агресором із цього питання? Нагадую, Євромайдан вийшов не лише "проти Януковича", а за європейське майбутнє. І люди не розуміють, чому Молдова і Грузія ратифікували свої угоди, а Україна, яка кров'ю оплатила свою європейську перспективу, досі телиться.

Із кожним днем таких запитань накопичується все більше. Не ставити їх простіше, бо очі не бачать — серце не болить. Але ми забули про свою основну перевагу над путінятами. Вона полягає в тому, що ми — вільні люди. На відміну від Росії, маємо розкіш критикувати свою владу завжди і всюди, вимагати від неї правди, виносити на широке обговорення найнеприємніші теми. Це — прояв того, що наше суспільство здорове і вільне. Як тільки ми перестанемо ставити собі незручні запитання — ми уподібнимося нашому ворогові. Це якраз йому і треба.

×