Для українців ця аварія стала величезною психологічною травмою.
Радянська влада приховувала інформацію — не пояснювала ні причин катастрофи, ні зону поширення радіації, ні наслідки її впливу. Люди жили вигадками, чутками. Одні міфи шкодили фізичному здоров'ю — як про те, що алкоголь очищає організм від опромінення. Інші — психічному, як міф про те, що радіація "заразна" й передається від людей, які прибули з Чорнобильської зони.
Жорстка політика добровільно-примусового відселення, навішування ярлика "чорнобилець" травмували психіку та змінили світогляд поколінь українців. Державні пільги не змогли компенсувати моральної шкоди. Люди, які переїхали з Чорнобильської зони, продовжували почуватися в зоні відчуження стосовно решти суспільства. Їхні діти не розв'язували проблеми самостійно, а намагалися перекладати відповідальність на державу.
Люди змушені були покинути домівки, роботу, друзів. У багатьох погіршився матеріальний стан. Часто доводилося змінювати професію. Життя на новому місці довелося будувати з нуля, і це призвело до стресу. Багато хто повернувся додому, на заражені території, й живе там досі.
Перша реакція на Covid-19 в Україні також почалася з дискримінації людей, які повернулися з Китаю або мали контакти з хворими.
Поки літак з Уханя сідав в аеропорту Харкова, жителі Нових Санжар на Полтавщині заблокували дорогу до санаторію, розпалили вогнище та жбурляли в автобуси каміння. А в Чернівцях мешканці будинку, де жила дружина першого інфікованого, вийшли на протест і погрожували перекрити дорогу, якщо її не ізолюють. Під тиском громадськості жінку забрали на обсервацію до лікарні.
Надзвичайні ситуації і катастрофи трапляються за життя кожного покоління. Роль влади та громадянського суспільства — допомогти одне одному пережити їх. Зокрема — побудувати чесну комунікацію. Брак інформації породжує страх, що може завдати значно більше шкоди, ніж сама проблема.
Уляна СУПРУН, виконувачка обов'язків міністра охорони здоров'я України 2016–2019 років
2 
35413
Коментарі