— Школу хочуть закривати. Люди й так з села виїжджають, а це його доб'є. Вирішили боротися. Завклубу Оксана запропонувала запрошувати родини з дітьми, щоб наповнити класи. Я підхопив ідею. На свою голову, — говорить 47-річний Андрій ПИЛИПЕНКО, староста села Дроздівка Куликівської громади на Чернігівщині. Через низьку чисельність учнів тут збираються закрити школу. Аби не допустити цього, в село запрошують переїжджати багатодітні родини. За 30–40 тис. грн можуть купити хату. Місцеві допоможуть прибрати й переїхати. З березня тут поселилися 13 сімей з ­усієї України.

Офіційно в селі живуть 650 людей. На роботу їздять до Куликівки, в Чернігів і Київ. Більшість утримує себе з господарств, возять на базар городину й молочне. Зо 20 людей влаштовує в селі фермер. Молодь із Дроздівки виїжджає.

— Усі прохання не закривати школу не чують в ОТГ, — розповідає завідувачка клубу 34-річна Оксана Зубок. Розмовляємо в центрі села. — За запрошення інших родин на нас здійснюють шалений тиск. Усе повторюють: "Що хочете врятувати? Села вимирають, діти не народжуються". Батьки вирішили оскаржувати їхнє рішення про закриття школи в суді. Ми викликали комісію з області. Депутати були вражені нашою школою. Казали, зараз рідко де таку зустрінеш. Але вони не мають важелів впливу на територіальну громаду.

 

Оксана Зубок пропонує подивитися школу. Коридором ходить прибиральниця зі шваброю. Стіни прикрашені наклеєними маками й ліліями. Заклад має великий спортзал і котельню на твердому паливі.

— А більшість шкіл у районі — на газовому опаленні. Через ліміт газу діти на уроках сидять у куртках. В сусідній Орлівці протікає дах, школа холодна. Вчаться 84 учні. Якби перевести дітей до нас, їм було би комфортно, — каже Оксана. — Коли через фейсбук запросила до нас багатодітні родини, не очікувала, що буде стільки звернень. Од­нією з перших переїхала родина з Хмельниччини. Там вони бідували, бо була проблема з заробітками. Діти в школі переживали через це булінг. Тут ми влаштували їхнього батька на свиноферму. Потім переїхала Олена з Полтавщини з п'ятьма дітьми. Її чоловік — атовець. Олена за фахом психолог і логопед. Раніше тримала дитячі садки для інклюзивних дітей. Але це виявилося складно, бо люди у провінції таких уникають.

Виходимо на вулицю. За кілька хвилин доходимо до хати 40-річної Олени. Жінка на останніх місяцях вагітності. Шість років тому переїхала з Тернопільщини до Києва. В столиці жила з 23-річною донькою. Має ще п'ятеро дітей. Вони мешкають в інтернаті.

— Постарався колишній чоловік, який стоїть на обліку в психлікарні. Бувало, прокидалася від того, що над головою заведена бензопила. Покинула його, і як то часто в селі буває, стала для всіх найгіршою. Хоча й лишила йому хату з усім, — розповідає Олена. — Працювала кухарем у ресторані. До карантину все було нормально. А потім ставка впала. За квартиру платила, дітям помагала. Було тяжко. Падала духом. Але жити якось треба. Для спокою хотілося мати свій куток. Тут обробляю город, та й живу потихеньку. Дітей з інтернату скоро випустять, вони до мене переїдуть. У селі мені подобається. Тут інший темп. У місті всі кудись біжать, не вміють насолодитися тим, що є. Існують заради папірчиків.

З Оксаною Зубок прощаємося на розмальованій автобусній зупинці. Поряд — двоповерховий "учительський" будинок. На 45 кв. м вона мешкає з чоловіком і трьома синами.

— Щоб село жило, тут потрібні діти й молодь, — каже Зубок. — Якщо закриють школу, село потоне в депресії. Залишиться лише все кинути й тікати.

×