"Прислухався до розмов і запам'ятовував слова. За рік вільно говорив італійською"

Микола Олексів фотографується з дружиною Марією та донькою 3-річною Анастасією. На її честь назвав ресторан, що відкрив у Неаполі — Автор: фото надане Миколою Олексів

Микола Олексів відкрив український ресторан у Неаполі

— В Італію переїхав за місяць після дембеля на своє 20-річчя. Залишати друзів і Україну не хотів. Але там працювали й жили батьки. Просили, щоб їхав до них, — розповідає 30-річний Микола Олексів. Він живе в Неаполі.

— Після переїзду влаштувався підсобником місцевого рибалки Миколи. Отримував 25 євро в день. Допомагав кидати сітки та витягати рибу. Спілкувався жестами, бо ще не знав мови. Прислухався до розмов і запам'ятовував слова. За рік вільно говорив італійською.

Батько забрав до себе на роботу. Рік працював у кар'єрі, де добувають камені. Брили різали на шматки до 10 кілограмів. Разом із африканцем складав їх на піддони. В італійців від такої роботи вже до вечора зводило спини. Коли побачили, що добре працюю, перевели до тата на виробництво мармуру. А за місяць поставили на переробну машину. Сортував залишки матеріалу від повалених будинків. Проробив там сім років.

Паралельно підробляв охоронцем у нічних клубах. На цій роботі зустрів майбутню дружину Марію. Вона родом із Миколаївської області. Також приїхала до батьків.

Микола Олексів у Італії відкрив український магазин і ресторан. Займається меценатством. Спонсорує турніри, конкурси та концерти в Неаполі. Передає в Україну гроші на новорічні та пасхальні подарунки для дітей з інвалідністю.

— Нежонатим не замислювався про майбутнє. Було важливо мати роботу, купити машину. Потім думав про сім'ю. Після весілля поставив мету — добитися чогось до 30 років. Мріяв відкрити власний українських ресторан, але не було на це коштів. Тому в 27 років відкрив магазин українських товарів. Мав близько 155 тисяч гривень. Позичив ще 800 тисяч. Придбав товар на німецькій базі. В день відкриття в кишені залишилися 600 гривень до вечора вторгував 12 тисяч гривень. Докупив продукцію і почали працювати. Поступово віддавав позичені гроші.

Магазин тричі обкрадали. Вперше перед Новим роком, коли завезли товар. Було бажання все кинути. Але взяв себе в руки. Знову позичив гроші. Коли бізнес пішов, вирішив замість другого магазину відкрити ресторан. Сподобалася будівля колишнього ресторану за містом. До мене в нього змінилися 10 власників. Працювали по півроку й закривалися.

Найважче було отримати всі дозволи. Витратив на це шість місяців. Приходив у комуну. Показував, що маю необхідні документи. Відповідали: все одно треба чекати установлену норму. Щоб зміг відкрити заклад на два місяці раніше, в міській раді зібралися чиновники й дали спільний дозвіл.

На відкриття прийшли 500 людей. Пам'ятаю, як священик освячує ресторан, а я заглядаю через вікно. Бачу, на вулиці є лише кілька відвідувачів. За півгодини почали з'їжджатися автомобілі, люди йшли з букетами. Приїхав мер міста Qvaliano, щоб привітати українську громаду. Він час від часу вечеряє в нас.

У ресторані зробив українсько-італійську кухню. Кухарів-українців, яких набрав спочатку, звільнив. Перші три тижні були зайняті всі столики. Персонал не міг упоратися, почав втрачати клієнтів. Попросив приїхати хрещену, яка працювала кухарем в Україні. Разом із моєю матір'ю вона взяла під контроль і довела до ладу кухню. Потім на шість місяців забрав з іншого ресторану італійського кухаря. За цей час він навчив українців готувати місцеві страви. Весь персонал — український, за винятком охоронців. Мрію створити мережу таких закладів і стати найкращим українським ресторатором в Італії.

— Перед відкриттям ресторану пересікся з українцем — власником схожого закладу. Каже: "Вже багато ресторанів відкривали й закривали. Ти на черзі", — говорить Микола Олексів. — Тоді не звернув на це уваги. Пізніше багато його клієнтів перейшли до нас. Він кілька разів присилав хлопців із погрозами. Чіплялися до персоналу і розбили мені обличчя.

Звернувся по допомогу у відділок. Поліцейські відмовилися прийняти заяву.

— Зателефонував другу — італійцеві, щоб порадитися, що робити. Поїхали з ним до начальника поліції. Він підняв усіх на ноги. Виявилося, на цих людей скаржилися не вперше. Вони займалися рейдами, збирали гроші з українців, які відкривали бізнес і працювали в Італії. Поліція допомогла арештувати цю групу, коли знову прийшли в наш ресторан. Був здивований, коли почали дякувати інші українці. Рекетири навідувалися і до них. Але вони боялися підіймати це питання, бо не мають нікого в чужій країні.