— Після бою вбиті лежали п'ять днів. Потім зібралася сільрада й пішли ховати власним коштом. З цілими тілами було легше. Розірвані збирали в пакети для сміття. Ховали в одній ямі, — каже майор Віктор Колосов, начальник пошукової групи "Евакуація 200".

Четвертий рік займається пошуками загиблих і зниклих безвісти. Гуманітарний проект Збройних сил України "Евакуація 200" створили у вересні 2014-го. Два роки працювали із союзом "Народна пам'ять". Евакуюють загиблих військових із зони АТО й везуть до місця поховання.

Що найважче в роботі?

— Не вистачає часу. Вихідних і свят немає. Коли привозиш 19-річного хлопця мамі, починається істерика. Весь негатив падає на тих, хто привіз. Найгірше було після Іловайська. Багато сімей винуватили нас у смерті рідних. За кілька місяців телефонували й просили пробачення.

Хто входить у пошукову групу?

— Представники всіх родів військ. Сухопутні, авіаційні, з технічної служби. Треба пройти курси на базі Національного університету оборони. Потім — психологічне тестування.

Як дізнаєтеся про місця поховань?

— З телебачення, зустрічаємося з місцевою владою. Люди знають, куди звертатися. Зараз на Луганщині шукаємо загиблих 2014-го. Вчора чоловік сам подзвонив. Працюємо над цим похованням. Найважче — знайти свідків. Працюємо не лише з військовими. Були хлопці з добровольчих батальйонів, Нацгвардії. Кілька цивільних.

Скільки загиблих евакуюєте за раз?

— Вистачає техніки вивезти 150 тіл за день. 2016-го за три місяці вивезли 100. Коли був на ротації, поблизу селища Спірного на кордоні Донеччини та Луганщини за чотири дні підняли 18 тіл. Було масове поховання за 2014–2015-й. Від трьох до восьми людей. Кілька тіл прикопали землею. Це найгірше — їх розтягують дикі звірі й собаки. В село зграя притягла людську руку.

Що робите з тілами далі?

— Веземо у Дніпровське управління судмедекспертизи. Там до двох тижнів — ДНК-експертиза. Є сім'я, яка з 2014-го не хоче здавати матеріал ДНК. Бояться втратити надію.

Потім — слідство. Коли хлопці зникають, родичі пишуть заяву в прокуратуру. Лише тоді — поховання. Займаємося і перепохованням. Є три цвинтарі невідомих солдатів. Кушугумський у Запоріжжі, Краснопільський у Дніпрі й Старобільський. Найбільше невпізнаних у Дніпрі — 150. Спочатку було 372. У Старобільську — 13. Є родичі, які залишають дітей там. Дехто везе додому.

Співпрацюєте з владою невизнаних республік?

— Було дві передачі останків на окуповану територію. Не знаємо, бойовики чи цивільні, але в ЛНР попросили отримати їх. З того боку ми забирали наших. У Луганську є відповідальний за це. У ДНР — ціле відомство. Активно співпрацювали до цього року. Зараз іде спад. У ДНР замінили місцевих керівників на російських. Їм байдуже. Тих, кому щось тут було цінне, вже немає.

Із родинами працюєте?

— По-різному. Не можна всіх під одну гребінку. Комусь потрібна увага, іншим — час усвідомити трагедію. Хтось хоче, щоб його залишили з горем наодинці.

Були випадки, коли тіло не забирали з моргу. Не можуть змиритися, що сина, брата, чоловіка, батька немає в живих. Перед від'їздом на передову в мене було вісім таких сімей. Не вірять ДНК-експертизі. Тіла їхніх рідних лежать у морзі Дніпра з 2015-го. Ведуть пошуки самі. Одна сім'я за власний кошт поїхала на непідконтрольну територію.

— Розповідаємо родичам про нашу роботу, процедуру упізнання. Психологи Червоного хреста працюють із батьками, — каже полковник Олексій Ноздрачов, начальник управління цивільно-військового співробітництва Збройних сил України. — Хочемо зробити зустріч із сім'ями загиблих. Навіть експертиза ДНК для вбитих горем матерів — не доказ. Особ­ливо шкодять ворожки. Беруть гроші й розповідають, що уві сні бачили їхніх синів живими.

ДНК — єдиний дієвий метод упізнання. Тіла розриває на шматки. В Житомирі торік поховали останки. Після ексгумації й експертизи виявилося, що це рештки різних людей. Днями перепоховаємо. Був випадок, коли матері привезли палець — усе, що залишилося від сина.

Чи всі тіла можна упізнати за ДНК?

— У нас залишилося мало часу. За три-чотири роки після смерті потрібні речовини вже не можна виділити зі скелета. ДНК руйнується при температурі понад 600 градусів. Тіла згорілих танкістів і бійців, які опинилися в епіцентрі вибуху, не впізнаємо ніколи. Є вуглеводнева експертиза. Але таких технологій поки що не маємо. Хоча зараз Україна — передова країна в упізнанні людських решток. Ділимося досвідом з іншими. Маємо 90 безвісти зниклих. Особи 60 вже встановили. За два роки сподіва­ємося знайти решту. Всі загинули 2014-го.

— За три місяці вивезли 123 тіла. Часто дані про загиблих викладають в інтернет. Не завжди перевірені. Травмують родичів бійця. Немає нічого гіршого, ніж дізнатися про смерть не від коман­дира, а з соцмережі, — каже підполковник Ольга Сальнікова, начальник Об'єднаного центру цивільно-військового співробітництва штабу АТО.

Дані видають із запізненням на день

— Збройні сили України не приховують втрат. Видаємо дані із запізненням на день. Аби бойовики не бачили, — каже підполковник Олексій Мазепа, прес-офіцер управління цивільно-військового співробітництва ЗСУ.

— На опорному пункті стояли 20 бійців, — додає. — Почався наступ. П'ятеро загиблих. Бойовики ще до початку бою порахували людей. Узнали би про втрати — дотиснули б наших. А так побоялися.

Часто цифри штабу не збігаються з даними волонтерів. Багато "важких" бійців помирають дорогою в госпіталь або вже там. Але їх раніше записали як поранених.

×