— Когда впервые увидел на Майдане тысячи людей, был в шоке. У нас в Узбекистане такого нет. Если в центре города соберутся больше трех, их посадят за антиправительственные митинги. Оттуда вырваться очень тяжело, — каже боєць "Правого сектора" 34-річний Шавкат Мухаммад на позивний "Шава".

Підтримує Україну з початку Революції гідності 2013-го. Після школи навчався в університеті на біолога. За рік покинув ­навчання, щоб мандрувати. Працював на будовах у Ташкенті, Казахстані. Щоб вивчити мову, два роки прожив у Росії. В Україні — з 2012-го.

— Дуже добре заробляв удома. В Москву поїхав лише побачити, як живуть люди, де працюють земляки. Колись рівень життя в Україні був вищий, ніж в Узбекистані. Але корупція все з'їла. Тут уже звик, з'явилися друзі. Додому дорога закрита. Всі узбецькі громадяни, які були на Майдані, воювали проти Росії на українському боці — отримають 10 років тюрми. Це повідомили торік у січні на сайті посольства Узбекистану. Я виступав на барикадах, всюди ходив із нашим прапором. Знімали телеканали. Тож інформація швидко дійшла до узбецьких спецслужб. Тепер Україна — моя батьківщина.

Хочете отримати громадянство?

— Так. Але влада обіцяла одне, а робить інше. Коли горів Будинок профспілок у Києві, мені розбили голову. Там втратив документи. Петро Порошенко побачив мене. Наказав швидко надати медичну допомогу. Тоді ще не був президентом. Друзі говорили, що це — багата і впливова людина.

Уперше зустрів його біля Михайлівського собору. Спостерігав за роботою медичних волонтерів. Серед них був і я. Підійшов і запитав його — що буде з іноземними добровольцями, які допомагають виборювати демократію в Україні? Він сказав: "А що ви хочете?" Відповів: бути громадянами України. Соціально і юридично захищеними, бо додому нам шлях закритий. Він сказав, що все буде добре. Всі іноземці, які борються проти режиму Януковича поряд з українським народом, не будуть забуті й отримають допомогу.

Минуло три роки. Писав в Адміністрацію президента. Ті футболять у Міграційну службу. Там посилають в Узбекистан відновлювати документи. Тоді розглянуть мою заяву. А там на мене чекає тюрма. Іще раз писатиму в Адміністрацію. Буду надіятися на їхній здоровий глузд.

Що було з вами після Майдану?

— Влітку 2014-го зі священиками й волонтерами їздив на Донбас. Допомагав мешканцям, солдатам. Шукав, куди податись воювати. Декілька разів хотів вступити у ЗСУ. ­Двічі відмовляли, бо іноземець. Утретє у вересні поїхав сам у Слов'янськ. Біля бази батальйону "Айдар" зустрів багато знайомих по Майдану. Попросив поговорити з комбатом. Той прийняв мене. Наступного дня ­отримав зброю. Декілька разів з'їздили на полігон, і нас відправили під містечко Щастя. Охороняли Луганську ТЕЦ. Потім стояли на блокпостах. Нас постійно обстрілювали. Вразило, коли привезли п'ятьох побратимів у трунах. Чітко зрозумів, що можу загинути теж.

Не було бажання покинути все?

— Ні. Ми ж — добровольці. Розуміли, куди йдемо. Правда, якось мій товариш з Узбекистану підійшов і сказав, що не витримує. Я поговорив із комбатом, йому дали грошей на дорогу й відпустили.

Пізніше я попав у розвідгрупу. Старшим був українець. Виріс в Узбекистані. Тому і взяв до себе. Всі хлопці мали за плечима по дві-три війни: чеченська, афганська. Мені було просто з ними.

Пам'ятаю, переходили річку Сіверський Донець увечері. Залягали там на цілу ніч. Увесь день спостерігали за окупантами. Лежали за 500 метрів від їхніх окопів. Рахували людей, техніку. Деякі підходили зовсім близько. Ледве стримувався, щоб не вистрелити.

Що ще робили, окрім розвідки?

— Виконували поставлені завдання. Траплялося, потрібно було знищити машини ворога, які блокували наш зв'язок. Таємно підходили, стріляли з гранатометів і відступали. За 5 хвилин туди прилітали міни.

Переважно повертались неушкоджені. Прораховували все. Хоча в батальйоні було багато жертв. Пригадую, боєць випив горілки і грався з гранатою без запобіжника. Вибухнула, відірвало руку. Наступного дня помер. Були випадки, коли ­п'яні солдати ранили один одного з ­автоматів.

Бійців "Айдара" звинувачували в мародерстві.

— За час війни через підрозділ пройшло понад 3 тисячі людей. Різні між ними є. Немає святих. Але не мені їх судити.

Скільки воювали в батальйоні?

— Майже рік. У серпні 2015-го покинув. Нас почали легалізовувати, а я вже не хотів бути в лавах ЗСУ. Бачив, що армія починає гнити. Патріотизм і запал у бійців згасли. Мав лікуватися. Командир "Айдара" видав довідку, що я воював. Мене прооперували. Перебрався у Львів жити. Три дні на тиждень працював на будівництві. Решту — допомагав волонтерам збирати допомогу для бійців. 2016-го зрозумів, що не можу так сидіти. Зв'язався з представниками "Правого сектора". У березні з хлопцями воював під Авдіївкою. Тепер знову маю їхати у Львів виборювати право на легалізацію.

Чим відрізняються бойові дії на початку війни і тепер?

— Зараз — позиційна війна. Артилерією, важким озброєнням. 2014-го всі надії покладали на піхоту й техніку.

Хоче перевезти дружину з донькою в Україну

— Рідні не знають, що воюю за Україну, — розповідає боєць "Правого сектора" 34-річний Шавкат Мухаммад. — Кажу їм, що живу в Казахстані. Лише цивільна дружина з 4-річною донькою знають правду.

Боєць хоче перевезти родину в Україну.

— Ще торік кохана була проти. Але зараз готова. Чекає, щоб я отримав юридичний статус. І ми знову будемо разом. Важко зрозуміти, чому країна відвертається від тих, хто захищає її. Знаю хлопців із Росії й Білорусі. Воювали зі мною, а тепер сидять у тюрмі. Багато іноземних побратимів, які захищали Україну від московитів, виїхали в Польщу й отримали статус біженця. Усе якось не по-людськи.

×