"Ось понюхайте, як воняє смолою. Зрачки розширені, як у наркомана. Повеземо до ветлікаря. Але не сьогодні, бо надто наляканий", — каже з порога 22-річна Людмила Пихтіна, зустрічаючи кореспондентів "ГПУ" в квартирі на просп. Оболонському в Києві.
Вона тримає чорного кота з білими плямами на грудях і лапах. Від бруду біла шерсть стала коричневою. Коли гладиш, до рук пристає сажа. Аби не забруднитися, Людмила закутала тваринку в стару чорну кофту. Коту дала кличку Діґґер. Так називають людей, які досліджують міські підземелля.
Усю ніч із понеділка на вівторок п"ятеро дівчат ловили у київській підземці піврічного кота. Протягом тижня він жив під платформою станції метро Петрівка. Час від часу виходив на рейки.
— Про кота дізналися із преси. Я залишила повідомлення на сайті метро, що хочу його забрати, дала координати. Того ж дня мені подзвонили. Сказали, керівництво метрополітену дало згоду. Жінка, яка дзвонила, пояснила: нам дають на відлов чотири години — з першої ночі до п"ятої ранку. Наказала взяти із собою паспорти, — каже Аліна Руданець, 23 роки, подруга Людмили.
Людмила Пихтіна приїхала до столиці з Кіровограда, у Києві рік, працює рекламним агентом. Разом із подругою Інною Щербиною, 22 роки, вирішили забрати тварину до себе.
Дівчата прийшли на станцію Петрівка о 22.30 у понеділок. Коли на пероні не було потягів, кіт підходив до шпал, його бачили пасажири.
— А коли поїзд наближався, починав шалено нявчати і ховався у шахту під платформу. У пасажирів округлювалися очі, коли бачили його. Жінки кричали: "Там кіт, зупиніть поїзд!". Усім було цікаво, багато хотіли допомогти, але ніхто не спустився з нами, — пригадує Людмила.
Дівчата чекали дві години, поки перестали курсувати потяги і відімкнули струм на рейках. О першій ночі їм дозволили спуститися до шахти. Допомагали 10 працівників метро: механіки, прибиральниці, міліціонери. Кота шукали півтори години. Чергова станції світила ліхтарем, носила сачок. Механік Слава шукав тварину по закутках.
— Коли знайшли, я світила коту фонариком в очі, аби засліпити, щоб не бачив, куди втікати. А Славік ловив його сачком. Спершу ми заманювали його валер"янкою, обмочили нею руки, але дарма. Кіт на неї абсолютно не реагував. Був наляканий, витріщав очі, шипів, ставав дибки, кусався, дряпався. Занесли його в підсобку, поклали на стіл. То він поскидав усі папери, сплигнув на підлогу й забився у куток. Усі боялися взяти його, бо ричав агресивно, — сміється Інна Щербина.
Із метро дівчата вийшли о четвертій ранку. Кота посадили у пластикову сумку й повезли машиною додому. Усю дорогу Діґґер жалібно нявчав. Удома нагодували "віскасом", напоїли. Їв із рук, потім сховався під ванну. Вийшов звідти після обіду.
Діґґер виглядає худим. Учепившись у Людмилу, вигинає голову, харчить.
— Ой, він зараз ригатиме! — перелякано каже Людмила, тримаючи тваринку на колінах. Несе його у ванну, хоче напоїти. Але той відвертається від води.
Метрополітенівці розповідають, що Діґґер потрапив на рейки тиждень тому. Він випав із рук літньої жінки. Та не намагалася витягти тварину і навіть не покликала на допомогу. Аби кіт не нявчав і дав себе зловити, працівники підземки спробували нагодувати його вмоченим у корвалол хлібом, каже Інна Щербина. Але той ігнорував їжу.
У вівторок Аліна Руданець за порятунок кота отримала на електронну пошту подяку від Світлани Мартинової, начальника відділу звернень громадян Київського метрополітену.
1 
1
Коментарі
8