24 січня Iрина Iвлєва, 25 років, та її 61-річна мати Валентина з Полтави отримали свідоцтва добровільних переселенців. Тепер протягом 60 днів вони мають переїхати до Росії — в містечко Жуков Калузької області.

Валентина Івлєва народилася в Казані, виросла в місті Володимир. У Москві закінчила педінститут за спеціальністю дошкільне виховання і психологія. 1976-го розлучилася з чоловіком і перебралася до Полтави.

— Сестра Людмила сюда замуж вышла, а я решила к ней переехать, — розповідає жінка по телефону. Своєї адреси не називає. Зустрітися відмовляється. — Раньше ведь не было границ. Какая разница, в каком городе жить?

Валентина працювала методисткою, завідувала кількома дитсадками в Полтаві. Через житловий кооператив придбала двокімнатну квартиру. Нині вона — старший лаборант у стоматологічній академії. Мешкає разом із донькою і 2-річним онуком Адамом.

До редакції приходить Ірина. За руку веде Адама. У нього кучеряве темне волосся і карі очі.

— Тут мы жилье продаем, а там приобретаем, — каже жінка. Роздягає сина, дає йому пляшечку з молоком. — Вирішили переїхати, бо в Росії усі наші родичі живуть.

— Звичайно, Полтаву шкода залишати, — зізнається Ірина. — Я тут виросла. Але за національністю завжди відчувала себе росіянкою. Ми постійно новини на ОРТ дивилися. В Україні в паспорті не вказують національності — мені це не подобається. Мама дуже хоче в Росію, бо погано українську знає. Ризик, звісно, є, але, думаю, все на краще.

Ірина народилася в Полтаві. Закінчила міську школу N2 і педуніверситет за спеціальністю вчителя біології. Незаміжня. Дитину народила від студента-іноземця з медичної академії. Розповідати про нього не хоче.

— Це він назвав сина Адамом, — усміхається. — Рік тому виїхав на заробітки за кордон. Він регулярно дзвонить, щодо нашого переїзду до Росії не заперечує. Допомагає грошима, але не так, як хотілося б.

Про програму з переселення Івлєви дізналися в організації "Русское общество". Написали заяви до київського консульства. Через рік їм надали список населених пунктів, куди можна переїхати.

— Жуков найближче до наших родичів, — зауважує Ірина. — Отримане свідоцтво переселенців два роки замінюватиме паспорт. За цей час треба виготовити російський. Нам компенсують витрати на переїзд.

Івлєвим пропонували на вибір 12 областей. Вони поділені на категорії "А", "Б" і "В". До першої належать прикордонні, до другої — регіони, де впроваджуються великі інвестиційні проекти. А до третьої — ті, де висока смертність населення. Жуков належить до категорії "В", тому Івлєвим не виплатять одноразову допомогу. Ті ж, хто їде по категорії "А", отримують 60 тис. руб. (близько 12 тис. грн), а по категорії "Б" — 40 тис. руб.

— Квартирою забезпечимо себе самі, але спочатку мешкатимемо в гуртожитку. У жуковській школі N2 я працюватиму вчителькою біології, а мама — лаборантом з хімії, — ділиться Ірина. — Дитину віддам у садок.

Каже, що в Полтаві Адам до садка не ходив:

— Йому як сім місяців виповнилося, ми стали на чергу. Однак місця в садку досі немає.

Два роки переселенці зобов"язані відпрацювати на знайденій для них роботі. Потім можуть поміняти її або взагалі перебратися до іншого міста.

Ірина говорить, що в Жукові ніколи не була. Має про місто загальну інформацію: населення — 13 тис. осіб, нинішню назву носить із 1974 року, в честь маршала Костянтина Жукова. Заснували містечко на початку XVII ст.

Малий смикає матір за руку.

— Яблучко хочеш? — Ірина дістає з сумочки пакет зі шматками чорного хліба і яблуком. Дає дитині.

— Там рівень життя вищий, — упевнена вона. — Вакансій багато: і лікар може знайти роботу, і педагог.

Сусіди знають, що Івлєви переїжджають.

— Та нехай їдуть у свою Росію, — каже жінка з їхнього двору років 45 у довгій дублянці. Називатися не хоче. — У них там дві захаращені кімнати. Дитя в Ірини від араба. Бачила я його — непоганий хлопчина, ходив із малим у лікарню. Мабуть, їдуть, щоб якісь гроші отримати.

У школі про Івлєвих розповідають неохоче.

— Іра — своєрідна жінка, — згадує її колишній класний керівник Олена Ємєліна, 40 років. — Там і мама скандальна, а батька я ніколи не бачила й не чула про нього. Училась Іра непогано. Але друзів не мала — постійно якось сама.

Державна програма з добровільного переселення до Російської Федерації росіян, які проживають за кордоном, почала діяти в червні 2006 року. Перші переселенці з"явилися торік.

— Бажаючому необхідно заповнити анкету для участі в програмі та заяву про видачу свідоцтва її учасника, — пояснюють у консульському відділі посольства Російської Федерації в Україні. — Російський паспорт дадуть через два роки після приїзду.

Оселитися в РФ можна в тих прикордонних областях, де є демографічна криза. А також у містах, в яких не вистачає робочої сили. Це Красноярський, Приморський, Хабаровський краї, Амурська, Іркутська, Калінінградська, Калузька, Липецька, Новосибірська, Тамбовська, Тверська та Тюменська області.

— Переселенця забезпечують житлом (гуртожитком), роботою та всіма соціальними пільгами. Також оплачують дорогу та безплатно перевозять його речі, — кажуть у консульстві.

За півтора року з України виїхало майже 100 сімей. Ще 220 очікують своєї черги. Програма з перенаселення діятиме до кінця 2011 року. Планується, що за цей час із різних країн до РФ перебереться 50 тис. росіян.

Галина ОСТАПОВЕЦЬ

×