Мені було всього 20. Я працював у Градизьку на Полтавщині в газеті. І ось на районне свято пісні приїхав із Харкова земляк — поет Іван Вирган, власне Вергун із затопленої і оспіваної ним Матвіївки.
Незадовго до цього з'явилася приязна стаття Максима Рильського про Івана Оникійовича. На стадіоні, де під крислатими кленами звучали народні й масові ліричні пісні, ми з Вирганом розговорилися. І він зізнався, що напередодні війни його репресували, а на війну він пішов добровольцем із концтабору. Сказав, хто й доніс на нього — землячок. Група письменників гостювала в Чернівцях у Ольги Кобилянської, був серед них і Андрій Малишко. У розмові з ним Вирган щось недобре сказав про владу, яке вже й сам забув. Але те занотував Дмитро Косарик і доніс першому секретареві обкому партії Іванові Грушецькому, а той передав у НКВС. І поет повернувся не в Харків до родини, а туди, де Макар телят не пас.
Пізніше, коли я познайомився з Косариком, запитав його, чи справді було таке. Він відповів ствердно, ще й сказав: "Добре, що доніс я, а то хтозна, що б із ним було".
Пізніше Килина Михайлівна, дружина Степана Васильченка, розповіла мені, що Миколу Вороного арештували після його виступу на похороні померлого з голоду класика за доносом того ж Дмитра Косарика. При черговій зустрічі з ним я запитав, а чи правда це. "І правда, і не правда. Правда те, що я телефонував першому секретареві Київського обкому партії Демченку — про обурливий виступ Вороного. Але він відповів, що мене вже випередили Любомир Дмитерко й Аркадій Добровольський".
Моя мама лікувалася у "Феофанії", коли в сусідній палаті тяжко конала Олена Григорівна, дружина Юрія Смолича. Буваючи в мами, згадував літо чи то 1964-го, чи то 1965 року, довженківське зібрання в актовому залі жовтого корпусу Шевченкового університету. На ньому Поліна Петрівна Довженко зверталася до Юрія Корнійовича зі словами докору за те, що керівництво Спілки письменників не допомогло її братові повернутися в Україну. Я тоді не знав, а сестра Олександра Петровича знала, що Смолич, будучи другом Довженка і приймаючи його в себе вдома, разом з Оленою Григорівною записували розмову з ним для чекістів. Юрій Корнійович, майстер слова від Бога, багато років працював на ГПУ-НКВС-КДБ, це сьогодні достеменно відомо. І не він один.
Звісно, Косарик і Смолич — у різних вагових творчих і громадських категоріях. Косарик — радше аматор, добровільний донощик, наближений, проте, майже 40 років до Павла Тичини (може, й на нього доносив?). Смолич — популярний романіст, а потім і мемуарист, був фактично на службі в чекістських лавах. Косарик — посередній прозаїк, Смолич зажив успіху в історичному й фантастичному жанрах. А ось обох же доля звела в лави юзефовичів нової доби. Доби сталінщини і беріївщини, доби, яка переламала долі мільйонів і яка трималася, зокрема, й на масовому мерзотництві нібито ж порядних людей, втягнутих державою в лютий вир класової боротьби.
Не можу не згадати ще один для мене тяжкий і прикрий конфлікт у простому селянському роді, який дав Україні талановитих людей.
Десь за рік після страшної смерті Григора Тютюнника ми даємо в "Комсомольці Полтавщини" присвячену йому полосу. І тієї ж суботи телефонує з Шилівки Федір Тютюнник, його троюрідний брат, і аж кричить: "Що ти робиш із цього покидька генія? Він же Хтудул!" Я отетерів: Григір і Федір обнімалися в моєму кабінеті, старший якоюсь мірою опікав рух молодшого в літературі, і ось — на тобі! Опісля дізнаюся, що на батька Григорія і Григора, який загинув у сталінській катівні, доніс батько Федора. Обидва про це знали, але Григорові вистачило такту й мудрості не ятрити цю родову рану, а Федір по смерті брата вибухнув родовою ненавистю. Чи тільки родовою?
З моїм старшим другом і політичним батьком Федором Трохимовичем Моргуном цю тему обговорювали не раз і не два. Він познайомився з Дмитром Косариком у непростий для останнього час на цілині. Його літопис життя і творчості Тараса Шевченка партійний офіціоз пером сумновідомого Леоніда Хінкулова оголосив "націоналістичною писаниною". І голова Спілки письменників Микола Бажан, щоб огородити Косарика від розборок, відрядив його на цілину. У Павлограді він сів в автівку директора радгоспу Моргуна й поїхав до земляків-українців на творчі гостини. Дорога була довга, і Федір Трохимович став читати Шевченкові "Гайдамаки", "Войнаровского" Рилєєва, Пушкінського "Євгенія Онєгіна". Косарик потім зізнався, що боявся провокації — "Гайдамаки" і "Войнаровського" (племінник Мазепи!) читали й знали далеко не всі. Проте він переконався, що директор радгоспу ніякий не провокатор, а добрий знавець літератури та рідної історії.
— Я не виправдую доносів Косарика, — роздумував Моргун. — Але хочу зрозуміти, чому він це робив — з боязні чи щоб вислужитися? Думаю, що зі страху. Сталінщина заохочувала доноси, формувала світогляд, який дозволяв це робити нібито заради великої мети і знищення внутрішнього опору в країні. Не всі стали донощиками. Але й улюбленець багатьох і моєї молодості Смолич, і Косарик, і один із Тютюнників пішли на це. Система калічила вікову мораль народу — ось де сіль цього явища.
Баговиння донощицтва — питоме середовище не одного тільки тоталітарного суспільства. Його плекали в усі часи. Але в добу сталінщини і після неї доноси стали популярним ремеслом. "Яка доба, такий і я вповні", — писав Довженко, обкладений усе життя донощиками (як і Моргун). Доба не тільки піднімала, а й опускала. Вона полює на мізерію в людині, можливо, частіше, ніж на велич.
В юності, працюючи в районній газеті Глобиного, щодня бачив, як у райком партії з торбою і конвертом простує підстаркуватий чоловік. Всі знали, що то він несе чергову цидулку, яка починається словами: "Сим доношу…" А доносив усяке, зокрема й на сусідів. Захотів познайомитися з цим чоловіком. Він розповідав про себе відверто. До війни служив в НКВС, наглядачем у слідчому ізоляторі. Похвалявся, що бив арештованого секретаря обкому, письменника Івана Цюпу, прокурорів. Там і навчився доносити. На всіх підряд. І вибрав це ремесло на все життя. Спосіб того життя був дивний. Для себе й дружини змайстрував домовини, тримав їх на горищі. Ні з ким не дружив: "Хтозна, що вони за люди". Розмовляв так, наче бачив у тобі героя свого наступного доносу. Так і було: написав, що я надто цікавився його минулим.
Зрозуміло, що в такій атмосфері народ живе лиха прикупивши. Та чи можна сказати, що культ донощицтва знищив у людях все людське?
Ні, і ще раз ні. Зішлюся на власний приклад. Десь на п'ятому моєму заочному курсі мені до рук від актора-франківця і драматурга Михайла Савченка потрапив Дзюбин трактат "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Як запевняв земляк, читаний перед цим Павлом Тичиною. Я прочитав його залпом, будучи в Житомирі. Дав проковтнути за ніч однокурсникові Михайлові Прилуцькому, а той — одному з улюблених моїх поетів Михайлові Клименку. Вже дома на роботі його прочитали кум Віталій Ярошевський і другий кум Степан Маценко, інструктор райкому партії, котрого щойно взяли на роботу в облуправління КДБ. За ним — Феодосій Роговий, який якраз перейшов з учителя Устимівської школи у відновлений "Комсомолець Полтавщини". Уявіть собі, ця позбавлена конспірології естафета ніяк мені нічим не гикнулася. Всі ці люди виявилися порядними, нездатними на доноси.
Хоча — копали. 16 травня 1968 року в рідному університеті я захищав дипломну роботу. Включив до неї і надруковану в моїй райгазеті статтю про "Собор" Олеся Гончара. Захистив на відмінно на кафедрі історії журналістики, яку очолював декан філфаку професор Павло Максимович Федченко. А саме того дня в "Радянській Україні" з'явилася погромна стаття Миколи Шамоти про "Собор". І ввечері, доки ми приливали з членами кафедри успішний захист, на стіл голови КДБ України Федорчука уже ліг донос — не на мене, а на Федченка. Чому на нього?
Павла Максимовича якраз переводили на посаду завідувача відділу культури ЦК Компартії України. І один з одіозних професорів вирішив попередити інстанцію про політичну помилку колеги. Донос опинився на столі в першого секретаря ЦК Петра Шелеста. Він покликав Федченка на профілактику. Став допитувати, як це якийсь районний газетяр спокусив його на такий необачний крок. Павло Максимович захищав мене як міг. Та так переконливо, що Петро Юхимович раптом аж почервонів: "Слухай, та вони ж там цього хлопця з'їдять!" І зателефонував першому секретареві Полтавського обкому Мужицькому. Розповів історію зі статтею про "Собор" і попросив: "Ви там того Бокого не чіпайте, хай спокійно працює". На що Мужицький відповів: "Ми Гончара любимо й нікого карати не будемо". "А цей Мужицький мудрий", — сказав Шелест Федченку. Однак потім усе-таки кілька разів перепитував Павла Максимовича, як мені живеться-працюється. Звісно, я дізнався про всі ці перипетії далеко пізніше.
Як бачимо, доноси не завжди спрацьовували. Олесь Терентійович Гончар розповідав: десь у ті ж роки Шелест не давав ходу доносам тільки-но звільненого з ув'язнення колишнього поліцая про полоненого Гончара. І доносам колеги, який втратив на фронті ногу, але заздрив творчому і особистому щастю Олеся Терентійовича.
До чого сьогодні все це згадувати, і головне — заради чого? Все ж ніби в минулому, і гусак свині — не баран капусті?
Не баран — точно. Але донос — рідний брат наклепу, а хіба нині не його ренесанс? На всіх рівнях — від влади до низів. Від культу доносу до культу пасквілянства — ось який шлях пройшли ми не так у пошуках правди, як у культивації обмови, у творенні ворога. А в підсумку традиції сталінщини живуть і перемагають, угноєні корупцією і грабунками. Суспільство підвішене на брехні, ядром якої є доноси й поклепи. Згадайте численні обмови кума генпрокурора, відновіть у пам'яті готовність голови Нацради з питань телебачення і радіомовлення Юрія Артеменка закрити рота деяким телеканалам. Подумайте, чому так довго шукають замовників гучних убивств. І ви дійдете згоди, що картопля, як і горілка, вічні, і що курочка нібито по зернятку клює, а весь двір загиджено. Двір — це наше щоденне життя.
Не хочу далі розвивати тему генетики доносу й наклепів. Одне ясно: вони — не просто рідня, вони одне без одного не можуть жити. Влада капіталу кує на них залізо, не відходячи від каси і вішаючи неварену локшину всім на вуха. Змінюються методи, пози і способи. Але в них живе та ж суть — зварити лемішку без олії в голові масі, а з одним розумним і без неї впораються. І ніякі декомунізації з перейменуваннями не відмінять цього процесу. Система системою, а людина — людиною. Не навроч собі — пристріту не буде.
Втішимося Довженковими словами, що гірських вершин сягають не тільки орли, а й ящірки? Чи його ж: "Твердості можна вимагати від багатьох, та не можна од усіх"? Думаю, більше правди в іншому: людина має грати головну роль у власному житті, тоді не стане потреби бути смоличами, косариками, щоб брехати, доносити, зводити наклепи. Ідеалізм, ігнорація реальної драми життя? Ні. Просто — жити, як живуть ті, хто ростить хліб чи пише чесні книги. Всього лиш. У щасті, кажуть, і півень яєчко знесе.
2 
35413
Коментарі