Черномирдіну довелося попрацювати ліктями

 

У двоповерховому особняку на вулиці Ігоревській у Києві 27 березня відкрили Російський центр науки і культури в Україні.

За 15 хв. до початку урочистостей на столі в маленькому круглому холі стоять коньяк, мартіні, біле вино й апельсиновий сік. Двоє хлопців в"яжуть червону стрічку. Гостей зустрічають дівчата в російських народних костюмах, із косами. Запрошують пригощатися напоями. Розмовляють російською. У холі зібралося з півсотні людей, тісно й душно. Біля вікна нудяться перший заступник міністра закордонних справ Володимир Огризко, міністр культури Юрій Богуцький, заступник міністра закордонних справ Росії Григорій Карасін. П"ють мінеральну воду. Якійсь жінці стає зле. Два чоловіки виводять її з натовпу, хтось просить прочинити вікно.

До центру входить посол Росії в Україні 69-річний Віктор Черномирдін. Бачить натовп і каже:

— Ребята, пропустите.

Двоє огрядних чоловіків із фотоапаратами, не повертаючись до нього, відповідають:

— Куда тебя пропустить? Не вишь, мы Черномырдина ждем?

— Я и есть Черномырдин, — говорить посол.

Віктор Степанович потискає руку Огризкові та Карасіну.

— Пришлось работать локтями, чтобы прорваться, а то бы затоптали, — пояснює й осмикує піджак.

Юрій Богуцький дістає з чорного пакета "Кобзаря" та диски з піснями на слова Шевченка. Черномирдін виголошує промову, але гості його не слухають, розмовляють про своє. Посол просить ножиці, перерізає стрічку й запрошує:

— Ну давайте ближе к телу, то есть к столу.

Карасін, Черномирдін та Огризко пориваються йти до столу, але чоловік у великих окулярах в роговій оправі їх не пропускає. Це 65-річний філолог Ігор Баранов.

— Виктор Степанович, — хапає він Черномирдіна за лікоть. — Вы видите, до чего распустились эти малороссы? Они уже притворяются, что не понимают наш язык и просят переводчика, — Баранов поглядає на Огризка. — Нам надо возобновить монархию. Возьмите мою визитку, позвоните, надо что-то делать!

Огризко прямує до дверей.

— Между прочим, это я о вас! — кричить йому навздогін Баранов.

Огризко вдає, що не чує.

— Да что это такое! — обурюється Черномирдін. — Пропустите меня к мартини! И это все? — розводить руками посол, звертаючись до хлопця, який стоїть за столом. — А где бутерброды?

Той винувато усміхається. Карасін і Черномирдін пробують мартіні. Віктор Степанович робить ковток, відставляє склянку вбік і кривиться:

— Кисляк какой-то.

Карасін допиває мартіні й розповідає послові, що вчить українську мову. Цитує, за його словами, вірш Івана Франка: "Я буду крізь сльози сміятись...", але він тоне в голосах натовпу.

На вулиці біля дверей Баранов виступає перед трьома чоловіками:

— Потому что Украина — неотделимая часть России!

— Браво! — кричить один зі слухачів, двоє інших аплодують.

×