— Дехто вважає, що говорити про Голодомор зараз не варто. Мовляв, роблячи історію жертовною, ми виховуємо неповноцінних людей. Це — фальшива альтернатива. Знання про цю трагедію дозволяють подивитися на самих себе. Відчути і зрозуміти, що живемо в постгеноцидному суспільстві. Звідти — всі наші проблеми. Українців винищували протягом 1930-х. Але ми вижили. Наша культура, інтелект, наука продовжили розвиватися. З усвідомленням цього потрібно будувати державну стратегію, — каже 62-річний Юрій Шаповал, доктор історичних наук, керівник Центру історичної політології.

Голодомор 1932–1933 років вважають найжорстокішим злочином комуністичного режиму. Цей період забрав життя близько 4,5 млн українців, за інформацією Інституту демографії та соціальних досліджень Національної академії наук України. 28 листопада 2006-го Верховна Рада ухвалила закон, яким визнала Голодомор геноцидом українського народу (геноцид — цілеспрямоване винищення. — "ГПУ"). Відтоді щороку в четверту суботу листопада відзначаємо День пам'яті його жертв. О 16.00 вшанову­ємо їх хвилиною мовчання. Ставимо на підвіконня запалені свічки. Запалюємо їх і на головних площах великих міст.

80% українців вважають Голодомор геноцидом. Такі результати опитування соціологічної групи "Рейтинг" у жовтні 2015-го. Це на 19% більше, ніж п'ять років тому.

Як змінювалося ставлення суспільства до Голодомору?

— Перші публікації з'явилися ще за компартії, 1990-го. Вийшов збірник раніше недоступних документів. Книжка була доволі лукава. Упорядники намагалися довести, що Голодомор — не геноцид, а голод, пов'язаний із господарськими труднощами селян. Але будь-який розумний читач, що погортав це видання, усвідомлював: винуватцем голоду була ­система.

Далі були детальні розробки. 1993-го в Києві відбулася перша широка конференція. На неї приїхав американський дослідник Джеймс Мейс. Наступний етап — політика комеморації (передання суспільно значимої інформації про минуле через увічнення осіб і подій. — "ГПУ"), створення спільних поглядів на цю тему. У постраждалих селах шукали могильники, встановлювали пам'ятники.

За президентства Віктора Ющенка проблему підняли на державний рівень. Це був переломний момент. Влада провела масові заходи для інформування суспільства та вшанування пам'яті загиблих. Створили список жертв по всіх областях України. І тепер маємо великий запас видань різних жанрів: наукові дослідження, збірники документів, спогади.

У 2011–2012 роках спостерігався певний спад зацікавлення темою. Це було пов'язано з політикою Віктора Януковича?

— Я був спокійний, коли після приходу до влади Януковича з президентського сайту зник розділ про Голодомор. Розумів: дуже скоро під тиском громадськості його повернуть. Недолугими виглядали спроби заперечити факт Голодомору як геноциду. Ставити під сумнів історичні питання можуть лише вчені, дослідники. Попри це Янукович вважав за потрібне наприкінці листопада поставити свічку в пам'ять про загиблих. Великий Голод — це вічна тема. Вона є невід'ємною частиною історії України ХХ століття. Не бачу сенсу перейматися, якщо хтось вважає інакше. Увага суспільства від цього вже не згасне.

На Західній Україні не було Голодомору. Але там більше людей визнають його геноцидом. Чому?

— На Сході давно відчутні впливи російських засобів масової інформації. Частину населення ідеологічно ошукують. Кажуть: усі народи страждали, всі були жертвами комунізму. І ми погоджуємося. Але ж є різна міра страждань. А з України 1933-го зробили голодне гетто. Звідси неможливо було виїхати, не можна було завезти продукти з Білорусі, Росії, сусідніх областей. Українська держава не змогла пояснити це жителям східних областей.

Чому забезпечені люди частіше визнають Голодомор геноцидом, ніж бідні?

— Бо мають більший доступ до інформації. Хоча цей поділ не зовсім правильний. Важливіше — читаєш ти чи ні. Ті, хто не має доступу або бажання отримати інформацію, байдуже дивляться на історичні події. Нічого не знають про Голодомор. Так само і про Другу світову війну — включно з тим, коли вона почалася і хто проти кого воював.

Мислячу молодь слід виховувати зі школи. Але теперішня освітня система не здатна на це. У них є два світи. В одному говорять правильні слова, в другому — роблять протилежні речі. Часом виступаю перед учителями. Просять: дайте нам один підручник з історії України, але правильний. Пояснюю: коли є вибір, коли можна прочи­тати два чи три підручники — це щастя. Дивлюся їм в очі й бачу — не хочуть читати. Їм потрібен оцей "правильний" підручник.

Як діяти, щоб тема Голодомору завжди була з нами?

— Кожному робити те, що може, — ким би він не був.

Мені замовили статтю з Канади. З колегами готуємо до друку збірник "Розсекречена пам'ять". Пишу про людей, які згадували про Голодомор.

×