Голова Української громади Іспанії за права, честь і гідність українців Юрій Чопик, 44 роки, тут уже вісім років. Працює в чотиризірковому готелі в центрі Мадрида. Він акуратно вдягнений, гарно розмовляє іспанською мовою.
Юрій — один із українських громадських активістів, які є в багатьох містах
і містечках Іспанії і намагаються розбудовувати українські організації. Неодружений, отже віддає громадській діяльності практично весь вільний час, а нерідко і власні гроші. Нині займається підготовкою документів для отримання громадою фінансування з іспанського бюджету. Його організація існує четвертий рік.
— В Іспанії формується досить велика українська діаспора, — каже Чопик. — Наша громада — це об"єднання людей, які хочуть допомогти своїм землякам, не дати забути нашим дітям рідної мови і звичаїв.
У листопаді 2004 року Юрій організовував у Мадриді акції на підтримку помаранчевої революції. Тоді на мітинг у центрі міста вийшли 4–5 тис. українців. Саме ці події стали поштовхом для створення організації. Вона проводить концерти, зустрічі, різноманітні історичні заходи, опікується навчанням дітей, влаштовує подорожі українців в інші міста країни.
— Українці не дуже активно беруть участь у громадському житті, — визнає голова громади. — Бо стали тут трохи матеріалістами, на першому місці сім"я й робота. Раніше як був якийсь захід, то бігли. А тепер уже виваженіше до того ставляться, прагматичніше. Такий собі європейський підхід.
Ми домовляємося зустрітися ввечері біля базиліки Святого Франциска й відвідати службу. Але храм зачинений. Юрій пропонує зайти в нічліжку для бездомних, що через дорогу. Каже, раніше там були двоє українців.
Зустріли в нічліжці Василя, на вигляд 55 років. Він із Бердичева Житомирської області. Засмаглий, припухле обличчя вказує на надмірне вживання спиртного. Під лівим оком синець. Одяг на ньому досить пристойний і чистий, очевидно, з гуманітарної допомоги.
Виходимо на вулицю.
— Тут нормально, — Василь говорить важко, деякі слова зовсім не можна розібрати. — Душ є, дають чай, каву, бокадійо (канапку — ісп.).
Розповідає, що харчується в іншій благодійній організації неподалік. Із документів у Василя лише довідка від українського консульства про те, що триває процес оформлення його паспорта. В Україні у нього є донька, з якою не контактує.
— Вона на квартиру взяла людей, то не знаю — може, в тещі живе, — каже. — А теща в селі, там телефону немає.
Юрій Чопик дає йому два євро. На питання, чи хоче він повернутися в Україну, Василь рішуче відповідає:
— Поки що ні!
На прощання голова громади розповідає Василеві історію про смерть одного з наших співвітчизників, який так само опинився на вулиці.
— Втрачають роботу, гублять документи, спиваються, — каже згодом про найгірші варіанти іспанських заробітків.
7 
35413
Коментарі
2