У суботу подруга Анна запропонувала зняти стрес – пройтися по магазинах секонд-хенду, "потрусити лахами". В одній крамниці якраз було щотижневе оновлення товару, людей набилося, як мурах. Вчителі, лікарі, держслужбовці поруч із продавцями, робітниками та двірниками нишпорили у купах закордонного вживаного добра. Ми з подругою теж застряли надовго.

Я намагалася розв'язати вузол зчеплених шарфів. За один із них обома руками вчепилася жіночка.

– Та заспокойтеся, всім вистачить, зараз виберемо кожна собі, – кажу.

– Перепрошую, але оцей, з емблемою футбольного клубу "Баварія", я точно візьму собі, – відповідає вона.

– Ви фанатка цієї команди? – запитую.

– Ні, хочу, щоб на цьому шарфі повісився мій шеф, начальник районного відділу освіти. Він мліє від німецького футболу. Його обидва сини, українські військові у Криму, присягнули на вірність Росії. А минулого тижня він вказав на недостатнє патріотичне спрямування мого відкритого уроку.

На каві з подругою довго дискутуємо про цей випадок. Чи має моральне право вчитель, який є батьком двох синів-зрадників, виховувати дітей?

У наступну суботу подруга почула у тому ж секонд-хенді, що до керівника райвідділу освіти із цим же запитанням приходив місцевий люстраційний комітет.

– В обох у Криму сім'ї і по маленькій дитині, квартири недавно отримали. То що було хлопцям робити? Втратити все це – було б для них справжньою трагедією. Усі ми – люди, – пояснив чиновник, сини якого обрали менше зло – втратити батьківщину.

Такий самий вибір зробили ще понад 5 тисяч колись українських вояків.

– Генпрокуратура складає списки наших військових, які торік не вийшли з анексованого Криму. Їх визнають державними зрадниками, – каже Анна.

Можливо, ще за рік з'являться результати і в люстраційного комітету нашого містечка, де всі усіх знають і бояться образити. Бо всі ми – люди.

×