7 грудня стартує головне непорозуміння футболу — чемпіонат світу серед клубів. За назвою цей турнір мав би бути основним у світовому клубному календарі. Насправді ж він виглядає безглуздим апендиксом на загалом здоровому тілі світового футболу.

Причина проста — територіальний принцип організації футбольних змагань заздалегідь недосконалий і тримається виключно на інституті національних збірних. Їхня рівність перед Міжнародною футбольною федерацією (ФІФА) забезпечується однаковими правами країн, що представляють ці збірні. Нікуди не подінешся — раз на два роки Італія чи Німеччина має зіграти проти Андорри чи Ліхтенштейну. Хоча жодного інтересу в цих іграх заздалегідь немає.

Навіть у зашкарублому сталінському СРСР це колись зрозуміли, замінивши ще 1936 року чемпіонат серед союзних республік на змагання серед клубних команд. ФІФА — добре налагоджена бізнес-організація. Тож навіщо їй організовувати і проводити заздалегідь нецікавий клубний чемпіонат світу, фіналістів якого можна практично безпомилково назвати вже тепер?

Усі їдуть туди "дєньжат по льогкому срубіть"

Відповідь проста. ФІФА теж хоче мати свій шмат прибутку від клубного футболу, в якому нині обертається левова частка "футбольних" грошей. Багатющий азійський ринок готовий луснути від коштів, які можна вигідно вкласти у футбол. Його серцевиною є Японія, саме там і проводять клубний чемпіонат. Один-однісінький матч Міжконтинентального кубка, який до 2005 року проводили у Країні Вранішнього Сонця між переможцем європейської Ліги чемпіонів і південноамериканського Кубка Лібертадорес, не зміг "перетравити" всі потенційні інвестиції. Інша річ — цілий турнір, у якому виступають сім команд з усіх без винятку континентів. Дарма що співвідношення сил на турнірі приблизно таке саме, як і на московському Кубку співдружності 10-річної давнини. Але там хоч якийсь інтерес викликала гра між чемпіонами Росії та України. Та якщо московські організатори міні-чемпіонату колишнього СРСР ставили перед Кубком співдружності майже виключно політичні завдання, фундатори чемпіонату світу серед клубів відштовхуються від реальної бізнес-привабливості цього турніру, не зважаючи на непривабливість спортивну.

А так не буває. Коли немає спортивного інтересу, турнір або зникає, що із клубним чемпіонатом світу вже одного разу було, або стає "причепом" до жеребкування Ліги чемпіонів. Так трапилося з колись престижним, а тепер нікому всерйоз не цікавим Суперкубком УЄФА.

Що цікавого у вірогідному двобої між італійським "Міланом" та аргентинським "Бока Хуніорс", коли всі ті "хуніорс" — від тренера до останнього гравця — сплять і бачать себе у Європі. А зовсім не в Аргентині, футбольну честь якої вони ніби захищають. Якщо років 10 тому на Міжконтинентальному кубку хтось із латиноамериканців ще міг вигідно "засвітитися" перед потенційними покупцями з Європи, то тепер — навпаки. Футболіст може тільки втратити свою ринкову вартість, яка всім — кому треба — добре відома і без клубного чемпіонату світу. Щодо "Мілана", то ймовірний титул клубного чемпіона світу навряд чи врятує його тренера та гравців від гніву уболівальників та власників клубу, якщо команда й надалі плентатиметься в середині таблиці чемпіонату Італії.

Тож виходить, що всі без винятку учасники клубного чемпіонату світу їдуть туди не стільки по перемогу й титул, скільки, як казали у відомому фільмі, "дєньжат по льогкому срубіть". Попередній досвід свідчить: турніри, в яких грошей більше, ніж футболу, довго не живуть. Хіба що їх дуже багато навіть для зовсім небідного "Мілана". Тоді інша річ.

×