У Тбілісі кореспондент "ГПУ" телефонував додому грузинському футболісту Муртазові Хурцилаві, 64 роки, бронзовому призерові Кубка світу-1966 та срібному медалістові Євро-1972. Дружина каже, що він на будівництві. Дає номер мобільного.
— Приїжджайте, — запрошує Хурцилава й пояснює дорогу.
Остання станція тбіліського метро Сандро Ахметелі. Людний базар. Неподалік будують триповерховий торговельний комплекс. На першому поверсі вже працюють м"ясні ряди. Мене зустрічає охоронець, веде на другий поверх, у кабінет до "батоно Муртаза".
Кабінет просторий, як майданчик для футзалу. Крім стола і крісла, стоять два шкіряні диванчики для переговорів. Муртаз Хурцилава кремезний. Одягнутий у сині джинси, чорний светр і такого самого кольору куртку. Попереджає, що за годину має їхати на поминки.
— Ви бачите, будуємо, — хвалиться Хурцилава. — Я власник, головний. Скоро тут буде торговельний центр і приватна футбольна школа.
Підтримуєте контакти з кимось з українських футболістів?
— Звичайно! Дуже близькі там у мене друзі. Андрій Біба — перший друг. Рудаков Женя — не так давно я з ним розмовляв по телефону. Володимир Мунтян, Йожеф Сабо — ми завжди дружили. Про Баннікова, окрім хорошого, нічого сказати не можу. Із Блохіним грав. А Валерія Лобановського як не пригадати, Базилевича? Разом з ними я був ще в олімпійській збірній СРСР у 1961–1962 роках.
Чи граєте тепер у футбол?
— Травми старі дають знати — іноді відчуваю погоду ногами, кістками, попереком. Але без футболу вже, напевно, я не зможу жити. У суботу-неділю збираємося. Друзі, колишні футболісти... Іде серйозна гра. У футболі треба небагато: м"яч, ноги й голову. І майже щодня о сьомій ранку ходжу в басейн. Там тренажери. Я важив 120 кілограмів, останнім часом скинув 20.
Жодних хобі, окрім футболу, в Хурцилави не залишилося. Риболовлею ніколи не захоплювався, полювання давно закинув. Колись курив, тепер — лише іноді.
— Коли вип"єш, палити захочеш, — говорить Хурцилава. Він п"є грузинські вина. — А що краще за них? Ну, віскі ще...
Із задоволенням згадує Київ. Грав переважно на Республіканському стадіоні.
Після Мундіалю я, Шенгелія та Чивадзе зателефонували Блохіну та привітали його
— А на "Динамо" ми нечасто виходили, там грали дублі, — згадує. — Зупинявся я зазвичай у готелі "Україна" (нині "Прем"єр Палас". — ГПУ). Там у ресторані завжди замовляв котлету по-київськи. Любив прогулятися Хрещатиком.
Ви кілька років входили до трійки найкращих гравців СРСР. Переманювали вас у західні клуби?
— Запрошували. Але тоді не можна було так вільно переходити, як нині.
Тоді всі спортсмени вважалися любителями, а не профі. А ким ви були за документами?
— Міліціонером, як усі в "Динамо". Старшим лейтенантом. Але не служив ніколи. Просто приходив по зарплату. Шкода, що я не народився пізніше — тепер спортсменові-професіоналу простіше.
За які клуби ви вболіваєте, окрім тбіліського "Динамо"?
— За ту команду, яка гарний футбол мені покаже. Але найбільше переживаю за збірні колишніх республік Радянського Союзу. І за Україну вболіваю — не за Англію чи Італію. Я був у Німеччині на Кубку світу, бачив дві гри української збірної. Хлопці — молодці: дійшли до чвертьфіналу. Після німецького Мундіалю ми — Шенгелія, Чивадзе, я — зателефонували Блохіну, привітали його.
Блохіна втягували в політику. А вас?
— Не треба в політику! Я завжди проти. Не моя це справа.
Який нині рівень грузинського футболу?
— Гірший, ніж колись був, — зітхає Хурцилава. — Зі мною грали Михайло Месхі, Слава Метревелі, Гиві Чохелі, Георгій Січинава. Такі люди! І я не пам"ятаю в команді розмов про гроші. Любов уболівальників — ось найбільша винагорода. Куди б я не приходив — усі мене знали.
У тбіліському "Динамо" грають легіонери.
— Але не так, як треба! Якщо він вище на голову — тоді можна купувати. А в нас купують бразильців або англійців третьої-четвертої категорії. Навіщо такі? І люди на них не ходять. Матч тбіліського "Динамо" тисяч п"ять уболівальників збирає. Хоча квитки недорогі — два-три ларі (6–9 гривень. — "ГПУ"). Тільки на збірну повний стадіон — 70 тисяч — збирається.
Хурцилава запитує, як налаштовані українські вболівальники після поразок київського "Динамо". Потім згадує, що треба на поминки. Пропонує підвезти мене до центру Тбілісі. Їдемо в його "ауді" вздовж лінії метро.
— Хлопці порадили: мовляв, гарна машина. Я купив і задоволений, — каже він.
Згадує радянську "Волгу ГАЗ-21", на якій їздив, граючи в тбіліському "Динамо":
— Тепер молодь сміється, як ми на таких машинах їздили. Але інших не було.
Розпитую Хурцилаву про сім"ю та побут.
— Є гарна квартира, дача, — відповідає той. — Дружина — вчителька музики. Донька, син. І найголовніші люди — онуки. Їх у мене троє, і серед них — маленький Муртаз Хурцилава. Йому 11 років. Почав грати у футбол на позиції центрального захисника.
1943, 5 січня — Муртаз Хурцилава народився в селі Бандза Гегечгорського району Грузії
1961 — почав грати за тбіліське "Динамо"
1964 — став чемпіоном СРСР
1966 — у складі збірної СРСР посів четверте місце на Кубку світу
1972 — срібний призер чемпіонату Європи та бронзовий — Олімпіади
За збірну СРСР зіграв 69 матчів, забив шість м"ячів
2 
35413
Коментарі