Уже другу сотню років у футболі існує загадковий для непосвячених феномен "свого поля". Пояснити його загальноприйнятими термінами неможливо. Справді, яка може бути перевага свого поля, коли місце для гри є однаковим для обох команд? І коли холодно, і коли спекотно, і коли дощ, і коли сніг... І вітер також однаковий для обох команд. У тому разі, коли арбітр проводить гру кваліфіковано і не піддається на провокації, із переваг залишаються лише трибуни стадіону, які уболівають за ту, чи ту команду.
Як на мене, в середу національна збірна України зіграла в Одесі перший матч справді на своєму полі з 13 жовтня 2004 року, коли у Львові відбулася гра Україна–Грузія. І саме це допомогло команді здобути необхідний результат, який зовсім не випливав із логіки гри. Чому так сталося? Чому гості не забили із вдалих позицій і припустилися кількох помилок, які призвели до поразки? Чому, попри всю невиразність гри збірної України, відчуття, що наші виграють, не полишало всіх, хто зібрався на стадіоні, ані на мить?
Гадаю, що це стало можливим завдяки тому самому "дванадцятому гравцеві". Так прийнято останнім часом називати переповнені трибуни стадіону. Коли наші футболісти востаннє відчували таку підтримку своїх трибун? Не просто людей, які заповнили місця для глядачів, а уболівальників, для яких ця гра унікальна, чи не єдина в житті! Не було такого в Києві, де публіка розбещена і не знає, чого хоче. Не було в Дніпропетровську, бо гра проти Албанії позаминулої осені вже нічого не вирішувала. Лише у Львові 2,5 року тому і цієї середи в Одесі атмосфера була такою, що наша збірна просто не мала права не виграти!
Нехай трибуни незручні, в проходах тиснуть, а туалет один на тридцять тисяч
Цікаво, що це розуміли і гості, які в себе в Литві теж ніколи не грають при заповнених трибунах. І литовці, й українці вже забули, що таке переповнені трибуни. Або навіть і не знали ніколи, що це таке. Футбольні будні чемпіонатів наших країн проходять зовсім за інших умов — коли людей на трибунах значно менше. Щодо футболістів, які грають за клуби Західної Європи чи Росії, де стадіони повні майже завжди, то це чужі стадіони! І Воронін у Німеччині, і Шевченко в Англії, і Калиниченко в Росії грають усе-таки для чужої публіки.
І нехай стадіон в Одесі виглядає зовні та всередині анахронізмом сталінських часів. Нехай трибуни незручні, в проходах тиснуть, а туалет один на тридцять тисяч. Зате ці тисячі наші — всі як один! Бо як іще може бути, коли збірна грає на своєму полі? Шкода лише, що ігри за вщерть заповнених тисячами щасливчиків (бо дістали квитки) трибун свого стадіону наша збірна проводить лише раз на кілька років.
4 
35413
Коментарі