Хто зриває матчі збірної

Уперше і востаннє щось подібне було 1998 року. Наша футбольна збірна програла Хорватії стикові матчі до Кубку світу. Наступного разу національна команда України вийшла на футбольне поле аж у липні.

Минуло 16 років. За цей час наша збірна перетворилася із дебютанта світових змагань на досить авторитетного учасника футбольного процесу. За те, щоб зіграти із Україною контрольний матч, готові платити чималі гроші далеко не останні у світі футбольні країни. Останніми роками українська збірна використовувала практично всі "вікна" ФІФА і грала не рідше ніж раз на три місяці. І раптом такий конфуз.

Наша Федерація футболу відмовилася від запланованого на кінець травня турне національної коман­ди Південною Америкою. Там українці зіграли б із Кореєю, Аргентиною та Венесуелою. Користь мали би подвійну: ігрову та комерційну. Причини відмови навів тренер збірної Михайло Фоменко. Сказав, що гравці не захотіли їхати на інший континент, бо через це в них скоротиться відпустка.

Фоменко, напевно, не зрозумів до кінця того, що сказав. Бо небажання футболістів грати за свою країну — страшенний скандал у цивілізованому світі. Всі мріють виступати за свою збірну з дитинства. Інколи — все життя. І просто не можуть не хотіти цього. Так у цивілізованому світі. А в нас усе, виходить, інакше? Хотілося б знати, хто з футболістів не захотів "перевтомлюватися", граючи за збірну? Може, Марко Девич, який так прагнув із серба стати українцем? Чи Едмар Галовський, для якого Україна стала другою батьківщиною після Бразилії? Може, хтось із "Шахтаря"? Чи "Динамо"?

Думаю, не варто бавитися у загадки. Тому що жоден гравець, якщо він не футбольний самовбивця, ніколи не заявить про небажання виступати за національну коман­ду. Навіть як таке й подумає. Коли ще теперішньому поколінню українських гравців доведеться зіграти проти Аргентини на її полі? Чи буде нагода показати себе у грі проти Мессі та решти аргентинських "зірок"?

Думаю, справжню причину такого тривалого простою національної збірної слід шукати в іншій площині. Охочих зіграти з нами у травні завжди вистачало. Є вони й тепер. Але комусь, напевно, дуже не хочеться, аби наша команда зараз нагадала б світу і про себе, і про Україну, традиційно об'єднавши навколо себе всю націю. Когось дуже дратує гордо піднятий над стадіоном український прапор і натхненний спів національного гімну.

Перший сигнал пролунав ще в березні, коли хтось ледь не зірвав гру Україна — США. До речі, ви не знаєте, хто то був? Насмілюся припустити, що в обох випадках діють одні й ті ж люди. Їхня мета — якнайдовше розтягнути перерву у виступах нашої національної коман­ди. Щоб не заважала "федералізації".

×