Зінаїда Турчина, 60 років, була визнана найкращою гандболісткою минулого століття. Вона — дворазова чемпіонка світу та Олімпіади, 13 разів завойовувала Кубок європейських чемпіонів. Я зустрілася з Турчиною у Броварах, де зараз проводить матчі київський "Спартак". За цю команду Зінаїда грала, тренувала її, а зараз виконує президентські функції. У перерві поєдинку заходимо до кав"ярні. Замовляємо чай. Турчина п"є швидко. Боїться не встигнути на другий тайм.

Чому "Спартак" — найтитулованіший європейський клуб — змушений грати у Броварах?

— У Києві нам не дають нормальних майданчиків. Тренуємося у своєму залі на Відрадному. А грати там уже не можна: Федерація гандболу постановила, що зустрічі українського чемпіонату мають проводитися на аренах із трибунами для глядачів, із табло.

Чим нинішній гандбол відрізняється від гри ваших часів?

— Ми сповідували технічний гандбол із глибоким тактичним змістом. Глядачі приходили дивитися на нього як на виставу. Зараз гра пішла суто силова. Особливо у чоловіків. Закинути м"яч, притиснувши опонента, а не перехитрувавши його. Це головне. Команди комплектуються відповідно. Шукають атлетів зі зрістом вище ніж два метри.

У вас є дні, коли про гандбол не думаєте взагалі?

— Жодного. Навіть у магазині стою, а думки зосереджені на грі. Не уявляю свого життя без нього. Може, якби покійний чоловік вчасно відійшов від справ. Усе-таки три інфаркти, операція. Та Ігор не міг інакше.

Із Володимиром ми вже п"ять років

Завдяки чому Ігор Турчин вигравав чемпіонати світу, олімпіади?

— Він не тільки у гандболі розбирався, але й умів переконувати. Зібрав нас, майбутніх спартаківок, у шкільному віці. Одній було 15, іншій — 17. Пригадую, грали контрольний матч із московським "Лучом", тодішнім чемпіоном СРСР. А ми були переможцями шкільної спартакіади. "Луч" нас розтрощив. "Нічого, — каже Ігор, — ця поразка піде вам на користь. Ми з вами виграємо все що можна". У 1969-му наша команда вперше завоювала союзне золото. Через два роки ми стали клубними чемпіонами Європи.

Ігор Турчин у побуті був іншим, ніж на тренерській лаві?

— Звичайно. Тренером він був деспотичним. Для нього існувало тільки перше місце. І тренування давав цікаві, різноманітні. То вправу нову підготує, то схему розучуємо. Дівчата молоді були, утримати їх на місці — складно. Але Ігореві це вдавалося. Удома? Звичайно, спокійніший. Затишок любив, поїсти смачну та просту їжу — борщ, вареники, картоплю.

Ігор Євдокимович був старшим за вас на 10 років. Не боялися виходити за нього заміж?

— Був страх. Річ у тім, що до мого повноліття ми не мали жодних взаємовідносин, окрім суто професійних. Коли отримала пропозицію, зраділа страшенно. Правда, спочатку ніяковіла: не могла звикнути до того, що Ігоря можна називати на "ти". Його всі дівчата любили. Ясно, що і ревнували спочатку, на тренуваннях та в іграх бойкотували мене, не віддавали передачі. Домовилися між собою помститися за те, що я так вчинила. Тільки з часом заспокоїлися.

Пригадуєте день його смерті?

— Таке не забудеш. 7 листопада 1993 року "Спартак" грав у Бухаресті на Кубок кубків. Іде трансляція. Бачу, гандболістки виходять на другий тайм, а Ігоря немає. Усе зрозуміла. Потім ще були проблеми з транспортуванням тіла до Києва. Його везли в автобусі.

Чи може хтось замінити Ігоря?

— У мене є друг Володимир. Разом ми вже 5 років. Мої діти дорослі. З одного боку, розуміють, що маю право на особисте життя, але все одно ревнують. Мене ці стосунки влаштовують — Володимир допомагає вирішити всі питання.

1946, 17 травня — Зінаїда Столітенко народилася у Києві
1965 — одружилася з Ігорем Турчиним
1971 — народила доньку Наталю
1972 — стала заслуженим майстром спорту
1983 — народила сина Михайла
Президент гандбольного клубу "Спартак"

×