Виступ колишнього тренера національної футбольної команди України був дещо дивний. Зазвичай оголошення про таку подію розсилають заздалегідь. Може, я щось недогледів, але жодних повідомлень, що ­Андрій Шевченко хоче зробити публічну заяву, не було. Які там заяви, коли збірна грала в Казахстані?

Очевидно, що все це робилося поспіхом і саме у формі короткого брифінгу без зайвих запитань. Тому що лише одне запитання про те, чому Шевченко мовчав понад місяць і лише тепер вирішив розповісти щось незрозуміле про власні наміри, одразу розбивало весь задум.

Справді — український футболіст кілька тижнів перебував у Києві. Ходив на футбол, хокей, був на параді. Жодного слова про роботу зі збірною за цей час він не сказав.

Як на мене — жодних загадок тут немає. Ми всі знаємо Андрія як великого футболіста, який приніс славу і собі, і країні. Але зробив він це на футбольному полі як гравець. А про те, що він встиг наговорити за роки кар'єри поза футбольним полем, краще не згадувати. Шевченко й сам не пригадає, коли і за кого агітував, коли і до чого закликав. Очевидно, що він зовсім не блискучий оратор, і далеко не найвидатніший мислитель. Не за це його шанує весь світ.

Ось і цього разу хтось розумний порадив Андрієві Шевченку повідомити народові про бажання ще попрацювати зі збірною і відмову керівника українського футболу Андрія Павелка зробити це саме перед матчем України проти Франції. От він і повідомив. І не його вина в тому, що мудрі радники не пояснили, що так справи не робляться.

Що вийшло в підсумку? Репутації Павелка заява колишнього тренера не зашкодила. Тому що репутація в того така, що їй вже ніщо не зашкодить. Те ж саме і з репутацією Андрія Шевченка. Він і надалі залишатиметься улюбленцем мільйонів футбольних уболівальників. А чергову недоречність, яку він утнув з тим брифінгом, усі швидко забудуть. Це сталося з Шевченком не вперше й, боюся, далеко не востаннє.

×