Неодноразово чула розповіді про всуціль російськомовний Київ. Щоразу дивуюся таким твердженням. А чи про один і той самий Київ ми говоримо? Звідки взагалі існують думки про те, що столиця тотально зрусифікована та ще й має російську рідною?

Я народилася і виросла в серці Києва: на Хрещатику. Тут же народився і виріс мій батько. Його батьки отримали кімнатку в "будинку з зіркою" навпроти ЦУМа ще коли були геть молодими. То були часи, коли квартирний бум ще не почався, і українська інтелігенція жила в центрі, а не була витіснена крутеликами на виселки.

Мої батьки - обоє художники. І як "тусовочні" люди мали просто шикарне коло спілкування, свою величезну компанію, представлену художниками, письменниками, журналістами, фольклористами, музикантами і композиторами, антропологами, археологами… Доволі гарний зріз, щоправда, суто гуманітарний. Згадуючи спілкування на виставках і в галереях, на кухнях та в майстернях, я пам'ятаю здебільшого українську мову. З маминого боку була лише одна російськомовна художниця, а з татового – ювелір. Тож я виростала у цілковитій переконаності: моє місто - україномовне. І тільки з віком зрозуміла, що українська - мова "у вигнанні", мова внутрішнього вжитку.

Днями я розпитала україномовних друзів-киян про дитинство. Більшість з них насмілились на "зовнішню українську" лише за часів студентства.

"Коли ми почали зустрічатися з твоїм татом, то на людях говорили російською, а вдома - українською. Постійно насаджувалася думка про те, що українська - непрестижна мова. Але коли ми поступили на навчання у Львові, це нам сильно змінило сприйняття. І повернувшись до Києва ми перейшли на українську", - розповідає мама.

Але оте правило "на людях - російською" працювало майже скрізь. Навіть ми, діти в школі, вважали за крутість говорити не своєю мовою. Це було як нанести "бойовий макіяж". І внас, і в дорослих. Йдеш у ЖЕК – російською. Сваришся в магазині через неякісний товар - російською. Йдеш до незнайомців - теж "по-городському". Українська лишалася мовою родини, друзів, коханих. Та й те… Кохані нескоро зважувалися відкритися і говорити по-своєму. Тавро "селюк" так довго і старанно насаджуване на україномовних, відлякувало. Престижніше було вдавати з себе рускоговорящєго, ніж показати свою українську. Багато хто навіть не знав, що його колега чи бойфренд вдома говорить не російською.

Коли мені було 13, я отримала листа зі "свого" села. Там я жила 3 роки, бо, на думку батьків, екологічно чиста Полтавщина мала гарно вплинути на міську дитину. Там я мала двох подружок-близнючок, які раптом вирішили мені написати. Витягаю листівку і читаю листа. Російською. З купою помилок, але російською. Це після того, як три роки ми з ними "балакали" по-нашому. На моє закономірне питання "????" дівчата, соромлячись, відповіли: "Ну, ти ж з Києва.. Ми думали там всі російською. Ми думали, у вас не прийнято по-вкраїнські балакать".

Днями я розпитала про дитинство україномовних друзів-киян. Більшість з них перейшли на "зовнішню українську" лише за часів студентства. Російська стабільно вважалася "публічною", широкого вжитку.

Вдома ми тролили один одного: "Тату, а він в школі говорив по кацапськи". І всі: "Фуууу!" В траспорті спершу було стрьомно говорити "на зупинці, будь ласка". А на курсі четвертому хлопці вже дивувалися, коли я сказав, що колись говорив російською.

"Батьки говорять українською, але за межами дому з чужими людьми - російською. У школі я задавала питання батькам, чому ми говоримо українською (малося на увазі саме в сім'ї), а всі довкола - ні? Вони сказали, що якщо хочеш, говори російською, ми не проти. Я так спілкувалася до університету, а вже в університеті перейшла на українську повністю", - розповідає журналіст Тетяна Плавська-Ткачук.

"У мене в дитинстві українська - з батьком, родичами... А в школі серед однолітків практично ніхто не ризикував спілкуватись українською, із моїх знайомих знаю тільки одного такого. Інша справа - коли люди вступають в універи і бачать таких самих людей, що спілкуються українською. Тоді бажання саме собою прокидається і на українську переходиться навіть із колишніми знайомими" - ділиться спогадами філолог Сергій Бочечка.

Деякі друзі згадують, як батьки свідомо шукали для них можливість вчитися українською. "Власне я трохи з інтернаціональної сім'ї, батько зі цікавим східним корінням, але корінний киянин. Він страшенно симпатизував українській культурі, мама - українка... - розповідає художниця Анжела - В сім'ї панувала багатомовність. Мене відвели, вірніше відвезли в українську школу, за 7 зупинок... Бо це тоді була рідкість - українська школа. Пам'ятаю насмішки від однолітків за те, що їздила в українську школу".

Богдан Гдаль, веб-дизайнер: "Мене на Деміївці тато здав в україномовний клас, чи не єдиний у 89-му році. Врешті, всі ті однокласники, в яких батьки майже поголовно україномовні, говорили практично тільки російською. Вдома ми тролили один одного.. Наприклад, сестра приходить додому і каже: "Тато, а він в школі говорив по кацапськи" - І всі: "Фуууу!!" Потім думаю, чого я маю себе ламати? І вирішив шо тепер тільки українською. В траспорті було якось стрьомно спершу говорити "на зупинці, будь ласка". Потім звик. А на курсі четвертому хлопці вже дивувалися, коли я сказав, що колись у школі говорив російською".

Який з цього можна зробити висновок? Російськомовність Києва - міф. Дійсність - те, що українську робили "непрестижною" для міста. Багато людей, які спілкувалися між собою роками, потім з подивом дізнавалися, що вони є одномовцями. Зараз українська стає мовою свідомого вибору. Мовою еліти, в той час як "низи" тотально зросійщуються під дією суцільно російськомовної масової культури. Звісно, як багатонаціональне та багатокультурне місто Київ у принципі не міг бути монолітним у плані мови. Але коли якийсь знавець "розписується" за мову всіх киян, хочеться обуритися: "А чого це мене не порахували?!".

×