За ноги до дерева прив"язував 37-річного Руслана Хруща роботодавець. Бив міліцейським гумовим кийком. Так карав за те, що працівник втікав із ферми.

Хрущ народився в Запоріжжі. Закінчив школу, технікум, після армії одружився, працював гідроочисником. Мешкали у двокімнатній квартирі дружини.

— Із Юлею жили нормально, — зітхає Руслан. — Та мої батьки тяжко хворіли, переїхали із Запоріжжя до села за 50 кілометрів. Я змушений був їх доглядати. Юля переїжджати не хотіла. Так ми і розійшлися.

Чотири роки тому Руслан поховав батька, 2007-го — матір. Після похорону поїхав шукати роботу до Запоріжжя.

— На вулиці Анголенка є п"ятачок, де можна узнать за роботу, — згадує чоловік. — Порадили, що можна підзаробити на свинокомплексі біля села Степне. Я погодився. Жінка власника ферми Лариса пообіцяла в місяць 300 гривень.

Тваринницька ферма колись належала дирекції залізничних перевезень. 2002 року її орендував Валерій Сидоренко.

Хрущ працював з четвертої ранку до ночі. Жив у кімнаті для персоналу, яку облаштували у відгодівельному цеху. Із будівлі його не випускали. Двір стерегли дві кавказькі вівчарки.

— Жив із напарником Валіком, — каже Хрущ. — Годували нас кашею, супом, борщем. Давали м"ясо тварин, які могли здохнути або вже здохли, прострочені вареники, пельмені, тортики. Грошей не платили. Хотів покинути ферму, але Валєра не пускав. Бив, поламав ребра. Привід знаходив любий — то пійло гаряче, то комбікорму багато вкинув.

Робітники тікали від роботодавця. Декому вдавалося. Кого ловили — били.

— Відбивали все, робили каліками. Ми боялися. Валєра міг стати бєшаним. Після двох місяців роботи я відпросився ніби до паспортного столу. Утік. Та наступного дня мене зловили. Кинули у вантажівку й відвезли на ферму. Цією машиною шукали бомжів у місті, обіцяли їм роботу, а насправді вивозили в рабство.

За тиждень Хрущ утік удруге. Його знову знайшли.

Валєра із сином витягли мене. Сказали, що хочуть грохнути

— Привезли на ферму, підвісили за ноги на балку, руки розтягнули, як у Ісуса Христа, — розповідає Руслан. — Били палками й міліцейськими дубинками. Я періодично непритомнів. Ноги заніміли, стали дерев"яними. Там, де був шнурок, вигнило до кістки. Потім кинули в зерносховище — яму розміром два на два метри. Десь за три-чотири дні Валєра із сином витягли мене. Сказали, що хочуть грохнути. Посадили у вантажівку, довго возили. Я випросився, щоб лишили жити. Взамін написав заяву, що добровільно хочу працювати різноробом.

До ферми ходили селяни, але робітники боялися їм скаржитись.

У вересні про ферму дізналися міліціонери. Звільнили бранців. Проти власника порушили кримінальну справу. Його та чотирьох напарників затримали.

— За півтора року через ферму пройшло близько 80 осіб, — каже 30-річний Дмитро Єфіменко з управління з боротьби з торгівлі людьми обласного управління міліції. — Людей там тримали як рабів. За провини кидали до ями — "карцера". Власник ферми думав, що бродягам ніколи ніхто не повірить.

Справу передали до суду, однак у грудні повернули на дослідування. Обласна прокуратура вважає, що власника ферми і його спільників треба карати за організацію злочинного угруповання.

Ферма продовжує працювати. У дворі стоять дві вантажівки. На воротах напис "Постороннім вхід заборонено".

— Ми орендували ферму, — розповідає 45-річна Лариса Сидоренко, дружина власника. — Спершу сім"я сама справлялася. Коли бізнес розширився, хотіли взяти робочих із села. Але вони хотіли не працювати, а красти. До нас просилися люди без постійного місця проживання. Ми їх брали. А тепер нас звинувачують в експлуатації. Хіба це справедливо? Валєра, я й діти працювали без вихідних і свят, не відмічали навіть свої дні народження. Усе життя підпорядкували спільній із робітниками праці. Їли з ними з однієї каструлі, жили там же, де й вони. Перша страва була завжди гарячою, на м"ясі. На друге готувала кашу теж із м"ясом. Тортики й прострочені вареники у нас справді були, але їх варили свиням. Робітники не їли. Ніхто їх не бив, нікого фізично не утримували.

Жінка визнає свою провину.

— Так, ми порушували трудове законодавство, бо не оформляли працівників офіційно, — пояснює Сидоренко. — Але у них просто не було документів.

×