36-річний Віталій Плаксивий із райцентру Тростянець Вінниччини прогулювався вранці 30 березня неподалік місцевого озера. Зустрів кума-однолітка Івана Васильєва. Той вудив рибу.

— Підходжу до Івана, а він: скоро міліція і "скора" приїдуть, — Віталій Плаксивий поправляє картуза. — Я нічого не поняв. А кум тицяє пальцем на дівку. Вона зайшла десь по горло.

Чоловіки вирішили витягнути її. Віталій поліз на глибину, Іван зайшов лише по пояс — стояв для підстраховки.

— Заліз у льодяну воду, хапнув дівчину за руку, — продовжує Плаксивий. — А та дівка чумна якась. Уже захльобується, а відбивається від мене. На суші знепритомніла. "Скора" її забрала. Більше я не бачив тієї дівчини. Дзвонив у лікарню, так на мене там гиркнули. Сказали, що такої нема.

Віталій за освітою електрик. Два роки тому розійшовся із дружиною. Нині безробітній, підробляє в Києві на будівництві. Хоче побачити дівчину, яку врятував. Однак не знає, де її шукати.

15-річну Інну (редакції відоме її прізвище, однак не вказуємо його на прохання лікарів. — "ГПУ") доправили до лікарні райцентру Ладижин. Після спроби самогубства вона два дні пролежала в реанімації.

— Її спеціально сюди з Тростянця перевели, щоб ніхто нічого не знав, — пояснює 59-річна Марія Іванівна, бабуся Інни. — Врачі сказали, щоб нікому нічого. Бо вона в психолога лікується, то щоб знов нічого не утнула.

Інна — середнього зросту. У неї сіро-блакитні очі й русяве волосся. Перед Новим роком вона пофарбувалася в чорний колір. Дівчина в рожевому халаті. Коридором іде, тримаючись за стіни.

— Почуваюся нормально, — Інна сідає на стілець. — Тільки голова болить. Мене ж за місяць до цього машина збила, був струс. Воно, певно, дає знати.

Дівчину виховує бабуся. Її батько помер, мати поїхала на заробітки.

Топитися не думала. Якось воно само потягнуло

— Раніше моя дочка Яна працювала у Вінниці на масложировому заводі, гадала для підзаробітку, — каже Марія Іванівна. — Інку мені часто кидала й їздила світ за очі. Тепер теж кудись подалася. Сусіди бачили її п"яною на київському вокзалі.

Інна зустрічалася з 17-річним Андрієм. Вони разом навчаються в училищі.

— У мене була задержка, — дівчина опускає голову. Роздивляється пальці на руках. — Я до врача пішла. Сказали, що вагітна, написали в карточці. У суботу, 29 березня, я розказала Андрію. Він усе прийняв ніби нормально. А зранку в неділю я знову до нього зайшла, щоб їхати в училище. Так він мене відправив, хотів здихатися.

Дівчина накидає на голову капюшон від халата. Просить не фотографувати її.

— Я так розстроїлася від того, розревілася, — продовжує. — Купила валер"янки, щоб заспокоїтися. Випила штук 30 таблєток, бо не помагало. Потом пішла на автовокзал дорогою попід озером. Топитися не думала. Якось воно само потягнуло. Кинула сумочку на березі, скинула плащ, зайшла у воду по очі. Тоді нирнула. Страшно не було. Не жалію, що так зробила. Може, було б краще, якби мене не врятували. Всім було б легше, — дівчина закушує губу, щоб не розплакатися і трусить кінчик поясу від халату.

— Дитино, нащо ти мою душу мучиш? — від слів онуки Марія Іванівна підстрибує на стільці. — Не роби такого! Он Серьожа з Ладижина за тобою упадав, рози кущами носив, у всіх відрах вдома стояли. Як приходив, мене у щічку цілував. А як не захтіла з ним гуляти, то він що, вішався? Живе собі далі, другу найшов. Цьому Андрею ше в армію йти, куди йому тебе брати? Ти кращого собі найдеш, цього геть забудеш.

— Не забуду, бабцю, ніколи не забуду, — шепоче дівчина, нагинаючи голову майже до грудей. — Я люблю його. Ми з ним стільки зустрічаємося, одне одного так знаємо. Впевнена, кращого не найду. Ми вже сім місяців разом!

Бабуся сміється зі слів про сім місяців залицянь. Інна кидає з-під лоба сердитий погляд.

— Не хочу його бачити! — каже раптом. — Він мене ні разу не провідував. Мама його приходила. Після неї медсестри мені рукава закатували, хотіли подивитися, як я собі вени різала. Його мама розказувала, як я йому в училищі проходу не даю, на шию вішаюся, вени собі ріжу. Не треба було мене спасати! Що я робитиму, як всі взнають?

Запитую, чи дівчина справді вагітна.

— Ні, я чиста, — каже Інна. — Мені тут легені просвічували і заодно дивилися. Врач сказав, що нічого немає.

Медики з Ладижинської лікарні відмовилися говорити про Інну.

×