— Ніколи не думала, що буде війна і чоловіка заберуть. Тим більше, батька двох малих дітей, — розповідає 24-річна Ольга Фурман із села Зороків Черняхівського району Житомирщини. 22 травня біля міста Рубіжне Луганської області терористи захопили її чоловіка, солдата 27-річного Олександра Фурмана.

— 31 травня мені прийшла бумага з військкомату. Пишуть, що о четвертій ранку хлопці попали в засаду, був бой. Після засади Сашу не знайшли ні в живих, ні серед мертвих.

Олександра Фурмана мобілізували 12 квітня. Він працював на пилорамі в райцентрі. Строкову службу проходив вісім років тому, був водієм-кіномеханіком. Із дружиною виховують доньок 3-річну Марину і 8-місячну Олександру.

— Коли забирали, сказали на тиждень-два, — продовжує Ольга Фурман. — Пізніше казали, що на 45 днів. Потім продовжили аж до вересня. Саша по три рази на день дзвонив мені. Казав, що грошей нема. Видали карточку, але вони в полі, ніде карточку активувати. Казав, що дуже втомлений, сонний. Вони щодня по 2 години стояли на посту, спали — по 4. Питав за дітей, говорив із Маринкою. Зараз вона просить подзвонити. Я кажу, шо папа ранений в больнічці.

Олександр служив у 30-й окремій механізованій бригаді. Після навчань її відправили на кордон між Луганщиною і Донеччиною.

— Два дні їхали поїздом і ще два дні не могли з нього вийти, бо мирні жителі не пускали. Кричали: "Вийдете — постріляємо". Перед тим у Миколаєві їм видали автомати. Дали те ружьйо, а Саша не зна, шо з ним робити. У житті жодного разу не стріляв. На навчаннях вони тільки свою тєхніку охороняли.

Востаннє Ольга Фурман розмовляла з чоловіком 21 травня.

— Пообіцяв передзвонити ше ввечері, бо вони якраз ставили палатки, — плаче Ольга. — Розповів, що у всіх солдатів розшатана психіка. На блок-посту в Луганську їхній танкіст не витримав, сам у себе вистрілив, але вижив. Саша ше кров йому здавав.

Ольга не знає, де тримають чоловіка.

— Саша як їхав на війну, то взяв із собою консерви і тушонки. Радів, бо їм там мало шо давали. Замість хліба — якісь пєчєньки. Видали тільки кєпки, штани, бєрці, зимові шапки, солдатський кітель і бушлати. Ніяких касок і бронєжилєтів. Жили хуже, ніж у конюшні. Спали в палатках у полі, лягали на ящиках із соломою, бо грязюка. Вкривалися бушлатами, бо ковдр не мали. Мені головне, щоб Саша вижив. Бо якщо його не буде, я з дітьми лишуся на вулиці. Бо ми живемо у хаті його баби, а спадок він ше не оформив.

7 червня минула шоста річниця шлюбу Ольги й Олександра Фурманів.

×