"Несила дивитися, як людина під забором віку доживає"

 

— Баба живе під корчами в шалаші. А її квартиранти тягнуть час. Чекають, певно, коли помре, — 64-річний Євген Пулик із селища Немирів Яворівського району на Львівщині розповідає про сусідку 82-річну Марію Нарожняк.

Вона мала в селі дві хати. У батьківській жила сама. Інша — дядькова, дісталася їй за заповітом. Туди 11 років тому пустила жити квартирантів — подружжя Катерини й Миколи Онишків. Коли попросила виселитися, ті відмовилися.

— Не мали де жити, то я й пожаліла собі на голову. Пройшло три роки. Кажу: "Катю, звільняй хату". А вони ще два роки мене дурили, придумували причини. То я подала в суд, — розповідає Марія Нарожняк.

2017-го будинок Марії Володимирівни згорів, стала безхатьком. Коли в дім дядька квартиранти не пустили — навпроти згарища облаштувала з дощок курінь. Накрила ковдрою та клейонкою. Поклала матрац.

— Микола Онишків допомагав бабі — то дрова рубав, то пліт городив. От вона і пустила їх, аби хата дядькова не розсунулася. Мовляв, худенька вже, підремонтуйте й живіть. Ніяких документів не підписувала. Грошей із них не брала. Видно, чимось їй допекли, що сказала виселятися, — додає Євген Степанович. — Ті почали бабу за носа водити. Вона подала в суд, а квартиранти — на пересуд, наче в баби документи підроблені. Шість років у тому розбиралися, і таки правда за бабою. А квартиранти не виселяються. З подвір'я жінку погнали. Несила дивитися, як людина під забором віку доживає. Сусіди не лишають — підгодовують, пускають митися. Але ж так не може бути. Вони молоді, до 50 років. Катерина має матір, свекруху, в якої хата велика й літня кухня. Під забором не будуть. Але вперлися, щоб і чуже прибрати.

Марія Володимирівна до пенсії працювала провізором у аптеці. Чоловік помер, дітей у подружжя не було. З родичів — племінниці, але вони не спілкуються. Щоб не замерзла як похолодало, жінку прихистив сусід Дмитро Папірник.

— Пустив її в технічне приміщення. Для комфортного життя не придатне. Але хоч не на вулиці баба. Має де спати, помитися, — каже 39-річний Дмитро. Живе поблизу згорілого дому Марії Нарожняк. — Вона жінка дивакувата, але грамотна. Мала пристойну роботу, на мотоциклі їздила. Всі в селі її знають і підтримують. Та й ні на що не претендує, окрім свого. Має пенсію, продає гриби-ягоди. А Катерину війт консультує, якісь липові довідки їй видає. Не знаю, який йому зиск із цього. Але вона взялася судитися з бабкою. Хоча з документами на хату в неї все гаразд.

У квітні цьогоріч районний суд визнав право власності на хату за Марією Нарожняк. Катерина Онишків подала апеляцію. Засідання відбудеться 10 листопада.

— Суд буде, хай розбираються з документами. А поки що нічого не коментуватиму, — каже Катерина ­Онишків.

Марії Нарожняк хотіли відремонтували згорілу оселю. І поселили в геріатричне відділення районної лікарні. Але вона відмовляється від допомоги, каже селищний голова Микола Бесага, 54 роки.

— У неї було ліжко в лікарні. Але звикла вести кочівний спосіб життя. Змучився з нею розмовляти. Хату згорілу ремонтувати не хоче. Вже й поліція приїжджала, щоб її в лікарню завезти. Теж не хоче, — розповідає Микола Іванович. — А мене винним зробили, що я на стороні квартирантів. Але ж Марія Володимирівна сама їх пустила, не склавши угоди. У них дві доньки і син. Старша заміжня, має дитину. Молодша — школярка. Вони там ремонти поробили, тепер не хочуть виходити. Пропонували, щоб зробити Марії окремий вхід у хату — і теж ні. Живе на природі, як тепло, а то по сусідах. Звісно, не залишимо її в біді. Разом із соціальними службами шукаємо вихід із ситуації.

×