2 серпня минулого року 28-річний Олег Власюк із села Краснопілка Гайсинського району Вінницької області прокинувся на вокзалі в Херсоні і збагнув, що не пам"ятає жодного дня зі свого минулого. Не міг пригадати ні свого імені, ні рідного села, ні минулої ночі, ні попередніх місяців та років життя. Жодних документів у нього при собі не було.
— Це був відчай, — розповідає чоловік. (Говорить російською, хоч сім"я його україномовна. Так він став розмовляти після того, як втратив пам"ять). — Я знайшов у кишені тільки якийсь ключ. Чотири дні бродив по місту. Думав, мене хтось упізнає. До людей не підходив, якось не по собі було. Не знав, як їм пояснити свою проблему.
— Я спав на вокзалі. На четвертий день дуже захотілося їсти, — згадує Олег і сором"язливо усміхається. — Підійшов тоді до жіночки на базарі, яка торгувала пиріжками. Попросив поїсти. Слово за слово, розповів про себе. Вона попросила свою сусідку, щоб та відвела мене в міліцію.
Із Суворовського райвідділу міліції Херсона чоловіка направили до психіатричної лікарні.
— Коли Олег потрапив до нас, він ледве розмовляв, — розповідає завідувач відділення N3 Херсонської обласної психіатричної лікарні Петро Благий. — Хлопцеві було на вигляд років 25–30.
Лікарі оглянули його і не знайшли на тілі ні синців, ні слідів від уколів шприцом. Виходить, пам"ять він втратив не від побоїв, і наркоманом не був. На руці в Олега були витатуйовані літери DSS та скорпіон на лівому передпліччі, на нозі — ІІ-1996 — рік призову до війська та на пальці група крові. Криміналісти запевняють, що ці татуювання не свідчать про належність людини до злочинного світу.
— Ми поселили Власюка в нас і стали чекати, що його шукатимуть, — каже Благий.
Хлопця стали називати Андрієм Невідомим.
— Часто було соромно, — зізнається Олег. — Дорослий чоловік, а не знаю простих речей. Я почав вчитися читати, писати, користуватися ложкою, телевізором.
Україномовний Олег після втрати пам"яті заговорив російською
Олег допомагав робити ремонт у палаті. Лікарі були переконані, що він із місцевих.
— Він говорив російською на нашому херсонському діалекті, — запевняє Петро Благий.
Пояснити, чому україномовний Олег після втрати пам"яті заговорив російською, лікар не може.
Про Власюка написали газети. Після цього до лікарні почали приходити люди, які розшукували зниклих родичів. Але ніхто його не впізнавав. Через чотири місяці перебування Олега в лікарні про нього розповіли по телебаченню.
— Ми якраз дивилися телевізор. Це був такий шок! — підносить до грудей руки 27-річна Олена, сестра Олега.
Зараз він живе у Краснопілці з нею, її чоловіком Сергієм і батьками. Доглядає за господарством — коровою, поросятами, городом.
— Ми думали, що він на заробітках десь, він же будівельник у нас, — продовжує жінка. — Ну, не дзвонив — може, не було можливості. Він і раніше на заробітки їздив. Правда, не пропадав так надовго.
Олег працював на будівництві у Києві зі знайомими хлопцями. Ті могли б пояснити, як Власюк опинився у Херсоні і що з ним там трапилося. Але розшукати їх "ГПУ" не вдалося. Сам Олег не пам"ятає, з ким працював, а його родичі кажуть, що також не знають тих хлопців.
За межі подвір"я Олег виходить рідко, бо односельці докучають йому не надто тактовними розмовами.
— Якось вийшов погуляти із Сергієм, чоловіком сестри, — розповідає Олег. — Накинулися на мене: ти що, мене не впізнаєш? Як це? А я маму з татом пригадати не можу...
Батьків Олег називає на "ви".
— У Херсоні я кинулась обіймати брата, а він аж відсахнувся од мене, — розводить руками Олена. — Я не знала, що робити — він не впізнав мене! Добре, що я фотографії взяла. Показала, як він з мамою стоїть, як на присязі був, як із друзями відпочивав. Тільки тоді він мені повірив.
Власюки живуть у Краснопілці майже 30 років. За іронією долі, колись батьки Олега працювали у Херсоні. Але родичів або друзів там не залишилося.
Після школи Олег вчився на водія, після армії був міліціонером у Гайсинському райвідділі. Потім став будівельником і часто їздив на заробітки. Батько Леонід — також будівельник. А ще розвозить корм телятам у Краснопілці. Мати Любов працює поваром на тракторній станції.
— Брат погано вночі спить,— каже сестра. — Ми не розпитуємо його, бо доктор сказав, що він сам усе згадає. Може, через півроку або через рік. У Херсоні в лікарні йому давали якісь таблетки для пам"яті, але вони не помогли.
Я маму з татом пригадати не можу
Згадує, що під час служби у внутрішніх військах у Дніпропетровську Олега сильно побили. Припускає, що брат втратив пам"ять через отриману тоді черепно-мозкову травму:
— Він у госпіталі лежав. В голові гематома образовалась. Але лікарі сказали, що операції не треба, вона сама по собі россосеться. А от чого він не забув, так це курити, — сміється. — А ще малювати не розучився. Але коли в лікарні малював, жодного разу нікого зі знайомих не нарисував.
Олег чекає, коли йому зроблять паспорт, і він знову поїде до Херсона у гості. Там він потоваришував із колишнім десантником Олександром.
— Саша казав, що наколка DSS на руці в Олега по латині означає "Поки дихаю — надіюсь". Цей вислів Овідія став девізом водолазів, — говорить Олена. — Олег же просто по каталогу вибирав собі малюнок, підводником він ніколи не був. Саша познайомив його з багатьма офіцерами морфлоту, вони йому й одяг подарували, і всяко підтримували.
Одруженим Олег ніколи не був.
— У Вінниці він жив з Крістіною, але ще кілька років тому розійшлися, — розповідає сестра. — А в Херсонській лікарні йому сподобалась медсестричка Таня. Може...
Але Олег каже, що із Танею вони просто дружать.
2 
35413
Коментарі