Я маю у Львові сестру, котра, як і всі мої інші родичі, працює лікарем. Тож саме їй я докладно переповів історію свого лікування в Канаді. Як-не-як, рідна душа — зрозуміє. А фахова душа — зрозуміє тим більше.
Моє власне враження від того лікування було двоїстим. З одного боку — результат був мізерним, тобто я так і залишився при своїх хронічних болячках. А з другого — процес був цікавим і навіть, сказати б, повчальним. У кожному разі, для совєтського чєловєка зустріти у поліклініці ввічливий персонал — досвід небуденний.
— Уявляєш, — розказував я, — реєстрaторка телефонує до мене з лабораторії в понеділок, аби нагадати, що в середу я записаний на дев"яту ранку і що бажано з вечора нічого не їсти!
На сестру, однак, це не справило особливого враження. Вона пожвавилася лише, коли назвав вартість певної стоматологічної процедури — 1200 баків за кілька годин роботи.
— Але процедура була справді доволі складною, — сказав я вибачливо. — I уявляєш, лікар увечері зателефонув до мене додому, аби запитати, як я почуваюся!
— Знаєш, Кока, — видихнула вона хмару цигаркового диму, — я й сама за тисячу баків телефонувала би своїм пацієнтам день і ніч!
На сестру це не справило особливого враження
Я погодився. А через тиждень, повернувшись до Едмонтона, захотів чомусь ту розмову з нею продовжити. Була якраз північ, тобто у Львові — дев"ята ранку. Я набрав номер.
— Що сталося? — здивувалася сестра.
— Нічого. Просто вирішив запитати, як справи.
Вона помовчала.
— Неправда. Ти просто так ніколи не дзвониш. Хіба що на день народження.
— Та ні, — зніяковів я. — Справді — просто так.
— Ох, Кока, — вона, схоже, усміхалася, — бачу, від однієї хронічної хвороби ти таки вилікувався!
2 
35413
Коментарі
2