10 років тому естонці відкрили в Таллінні Музей окупації — невеликий скляний будинок на Тоомпеа, майже у центрі міста. Серед експонатів — низка дверей із ґестапівських та каґебістських катівень, — як метафора пам'яті, до якої можемо зазирнути лише у крихітне вічко. І дюжина кам'яних валіз на подвір'ї, однаково сірих і безмірно важких, — усе, що лишилося від тисяч убитих і депортованих.

Окупація Естонії тривала понад 50 років — спершу совєтська, потім нацистська, потім знову совєтська. Кадрі, приятелька, яка запросила мене до музею, каже, що совєтський аншлюс був у них дуже подібний до теперішньої російської спецоперації в Україні — ті самі диверсанти, та сама п'ята колона, ті самі "мирні протестувальники" з офіцерами ҐРУ на чолі й та сама "допомога" в наведенні буцімто ладу та захисті нетямущих аборигенів від самих себе.

1940 року "визволителі" вивезли на Сибір майже четвертину населення — приблизно як рік перед тим із Західної України. Натомість привезли "спеціалістів" — незліченну кількість совка з усієї імперії. "Ще років 10, — сумно всміхається Кадрі, — й естонці в Естонії стали б меншиною. Не треба й русифікації. Мали б тепер свого Лукашенка чи Януковича — на віки вічні".

У 1918–1920 роках естонці, як і українці, понад два роки відбивалися від більшовицьких орд — і таки відбилися. Українці відбиваються досі; їхня Vabadussõda — війна за свободу — ще не закінчилася.

А втім, вона не закінчилася й для естонців. Я відчуваю це з їхніх тривожних запитань, стурбованих поглядів. А тепер ось і з озвученої в музеї колективної пам'яті — важкої, як кам'яні валізи, й закривавленої, як двері совєтських катівень із постаттю біснуватого полковника КҐБ у глибині.

×