Театр

У Мінську ми виступали одночасно на двох сценах, а на третій, найбільшій, виступав театр імені Моссовєта. Побачити московських зірок кортіло всім — від наших набундючених примадонн до найпослідущих електриків та робітників сцени. Серед них, зрештою, теж не бракувало інтелігентської публіки: студенти-заочники, філософи-алкаші, професійні гіпі та всякі інші неблагодійні типи, котрих тільки й можна було найняти на жебрацьку театральну зарплату.

Проблемою, однак, було знайти вільний вечір: жодних вихідних на гастролях не передбачалося і жодних підмін при роботі на двох сценах залагодити не вдавалося. Єдиним виходом для нас, освітлювачів, було вблагати нашого боса Геника, начальника електроцеху, аби він особисто когось підмінив. При найближчій нагоді я так і зробив — і отримав легко передбачувану відмову. Геник надувся і, як справжній галицький патріот, сказав:

— Нема чого по всяких московських театрах ходити! Маємо тут свій театр — працювати треба!

За кілька днів, однак, я з подивом зауважив, що на вечірній виставі Геник покірно зайняв місце мого напарника.

Скажи, що ти запив або потрапив у міліцію

— Слухай, Юрку, — запитав я колегу наступного дня, — як ти це полагодив? Дав йому хабара?

— Та ні, — засміявся Юрко. — Просто є люди, яким не можна казати, що ти йдеш до театру чи в бібліотеку — це їх підсвідомо принижує. Скажи краще, що ти запив або потрапив у міліцію — їм це ближче і зрозуміліше.

— І куди ж ти потрапив?

— Та нікуди. Просто сказав, що до мене приїхала моя ляля зі Львова, маємо ввечері вільну хату й хочемо трохи гульнути.

— А як справді приїде ляля? — саркастично запитав я.

— Ну, тоді скажу, що йду до театру, — так само саркастично відповів колега.