Спокуса

"Ну, от, — каже дружина, — уже й Андрухович закликає поділити нашу нещасну країну".

Смисловий наголос у її репліці падає на сполучник "й". Мовляв, ти теж казав щось подібне. Хоч насправді я лише зауважував у кількох статтях, що в нас на одній території формуються два цілком різних народи — український та "укра'инский". З абсолютно різними символами, героями, геополітичними орієнтаціями, уявленнями про власне минуле й майбутнє. І що до добра це не доведе.

— Юрко запізнився, — кажу дружині. — Це треба було робити п"ять років тому, посилаючи вітальну телеграму учасникам сєвєрдонєцкого з"їзду. А сьогодні ті хлопці вже так присмокталися до нещасного соборного тіла, що й не відірвеш. І доки не розбудують тут своєї Укра'ины, свого пост-совка, і не заженуть нас, українців, у резервації, навряд чи заспокояться.

Як і Юрко, я не проти врятувати бодай половину країни від цих реб"ят, поділивши її на підставі загального референдуму під міжнародним наглядом. Проте кожного разу, коли наближаюся до цієї крамольної думки, якийсь загадковий сигнал відсовує мій внутрішній референдум у невизначене майбутнє.

Ті хлопці вже так присмокталися до нещасного соборного тіла, що й не відірвеш

Цього разу сигнал пролунав у Стокгольмі, у Музеї сучасного мистецтва, де я спинився коло скульптури Архипенка й почув, як старша жінка тлумачила щось російською двом онукам.

— Ну, что же это они написали?!.. — обурювалася вона, читаючи напис під скульптурою. — Какая Россия?! Это же украинский скультор! И Александра Эстер! И Малевич — он же родился в Киеве!..

Я знов завагався з моїм референдумом. Хтозна, може, це сигнал згори, від Того, хто нас, нерозумних, час від часу напоумлює й підбадьорює? А може — із цілком протилежного боку, від того, хто ціле життя віртуозно нас спокушає?