Моя дружина, єдиний цензор, до думки якого я іноді дослухаюся, зауважила, що в останній колонці я незаслужено образив непогану людину — свою інструкторку з лікувальної фізкультури. "По-перше, — сказала вона, — людям іноді треба вибалакатись, і ти як письменник мусив би це розуміти і ставитися співчутливіше. А по-друге, всі ми маємо якусь свою параною, що, однак, зовсім не означає, ніби ніхто нас не переслідує".

Я пробелькотів, що пишу зовсім не для того, аби когось образити. Навпаки, я вважаю, що співчуття до всіх без винятку персонажів є неодмінною ознакою доброї літератури. Без такого співчуття можна створити дотепний фарс чи незлу мелодраму, але аж ніяк не високу трагедію.

Чоловік був добряче напідпитку і почувався чудово

Я ще раз переглянув свій нефортунний текст і згадав, як років 10 тому добрих півгодини вислуховував подібний монолог незнайомця, з котрим, власне, й не мав жодного наміру знайомитися. То було пізнього вечора у порожньому вагоні будапештського метро. Чоловік був добряче напідпитку і почувався чудово. Він щось оповідав мені по-угорському, жваво жестикулюючи і сміючись із власної оповіді. А я, щоб не псувати йому короткого передпохмільного щастя, лише притакував на різні лади: "Igen, igen", — i всміхався у відповідь, не наважуючись сказати, що нічого не розумію.

Ми розпрощалися на кінцевій станції, як найближчі друзі, й він зник у темряві, задоволений задушевною бесідою і не розкладеним іще в крові алкоголем.

Тепер я розумію дружинин докір: мені слід було так само мовчки вислухати й інструкторку з фізкультури — весь її хаотичний і дещо параноїдальний потік свідомості, — не порушуючи самодостатнього монологу дурними й нікому не потрібними відповідями. Я мусив би вдати нерозуміння — достоту як удавав колись розуміння у порожньому вагоні будапештського метро.

×