"2 години, — сказав колеґа, — і ми будемо в Сан-Хермані".

Сан-Херман — це містечко на південному заході ПуертоРико, куди мене запросили на лекцію про постколоніалізм у місцевому університеті.

Мій колеґа живе в Сан-Хуані, на півночі острова, але двічі на тиждень доїжджає до Сан-Хермана, де проводить семінари з антропології. Він звично веде машину гірською дорогою, побудованою за федеральні кошти. "Цим вони нас і купують", — з гіркою іронією пояснює він.

Вони — це американці. Пуерто-Рико — асоційована територія США із власним урядом та парламентом. І з правом повністю відокремитися на підставі національного референдуму.

Американці й не проти такого розлучення, проте пуерториканці унезалежнюватися не хочуть.

Шизофренія! Вам, українцям, цього не збагнути!

"Ми не платимо федеральних податків, зате отримуємо федеральні субсидії, — каже колеґа. — Люди бояться, що без Америки у нас буде як на Гаїті. Або на Кубі".

Півстоліття тому, розказує він, пуерториканці міркували інакше. 1950-го, щоби придушити антиамериканське повстання, довелося використати реґулярні війська, артилерію й навіть авіацію. Того ж року двоє пуерториканців учинили замах на президента Трумена.

Один змовник при тому загинув, другий потрапив на 30 літ до в"язниці.

"А тепер маємо колоніалізм із людським обличчям, — говорить колеґа. — Soft power".

Mи мчимо розкішною автострадою, на якій, як мені пояснили, віддаль позначено в кілометрах, а швидкість — у милях. Бо покажчики віддалі реґулює місцевий закон, а покажчики швидкості — федеральний.

"Шизофренія! — зітхає колеґа. — І так — у всьому! Вам, українцям, цього не збагнути!"

"Ще й як збагнути!" — хочу сказати я. Проте вирішую не розкривати всіх карт перед майбутньою лекцією.

×