Сімпсони

Чи не єдина телепрограма, яку ми дружно дивимося всією родиною, — це серіал про Сімпсонів, таких собі американських Простецьких чи Простакевичів. Нам справді в кайф ця весела, а подеколи й зворушлива історія, в якій кожна родина може догледіти своє пародійне відображення. До того ж вона справді дотепно і винахідливо перекладена українською.

Нещодавно, однак, я довідався, що московська прокуратура зажадала від суду заборонити тамтешнix "Сімпсонів", а заразом іще сотню мультиків, переважно американських. Бо майже всі вони, виявляється, "пропагують насильство, жорстокість, порнографію й антисуспільну поведінку". А декотрі навіть заохочують до екстремізму і тероризму.

Фільм "Ну, погоди!" до переліку не потрапив — спасибі путінським прокурорам бодай за це.

Сусідський цензурний маразм на тлі нашого політичного — невелика втіха. А все ж я вкотре зрадів, що Україна таки не Росія, і що московська прокуратура, принаймні поки що, на наші канали впливу не має.

Спасибі путінським прокурорам за "Ну, погоди!"

Мовна цнотливість московських товаріщей розчулила мене чи не найбільше. Я відразу уявив собі персонажів мультфільмів, котрі закликають одне одного "мочити" ворогів у сортирі, розказують, як українці "тирять" у них газ, і запрошують надто допитливих західних журналістів приїхати до Москви на обрізання — настільки, за їхніми словами, успішне, що по ньому "нічого вже більше не виросте".

Диктатори мають суто солдафонське почуття гумору, тобто — не мають зовсім. Саме тому диктатури падають, а імперії загнивають. Вони не вміють сміятися, зокрема із себе. Вони вважають чомусь, що Сімпсони — це не вони, а всі інші.