Увечері 24 грудня я вийшов на краківську вулицю і не побачив там ні душі. Пройшов трохи далі на пл. Ринкова — там теж було порожньо. Ніколи не бачив цю площу безлюдною. Була шоста вечора, а виглядало на третю ранку. Втім навіть о третій ранку на площі незмінно товклися групки молоді, що ніяк не могли розпрощатися після гарячих танців, міцних напоїв та палких обіймів. Вони горлали щось різними мовами, найчастіше польською та англійською. Хоча одного разу я почув навіть українську: якась ватага маршувала вночі Щепанською, виспівуючи "Червону калину".

— Знайшли собі місце й час для "Калини!" — подумав я, ніби сердячись, хоча насправді мені було навіть приємно.

Тепер на пл. Ринкова було порожньо — мовби й не товклися тут зовсім недавно юрби туристів, не стояли запряжені кіньми карети й не прогулювалися з дітьми серед торгових яток краків"яни. Я відчув нарешті по-справжньому, що сьогодні Свят-вечір. Тобто я знав це, але не думав, що всі жителі міста можуть просто так, не змовляючись, без постанов уряду, без комісій з охорони моралі зачинити крамниці й кав"ярні, ресторани й кінотеатри, пригасити рекламні вогні і притишити музику. Тому що Різдво — це родинне свято, — і для тих, хто вірує, і для тих, хто не дуже.

Щось трохи зарано. Ну, нічого, я скоро приїду

Я повернувся додому й зателефонував дружині.

— Христос рождається, — сказав.

— Щось трохи зарано, — засміялася дружина. — Ну, нічого, я скоро приїду.

І вона справді приїхала, і ми з нею відсвяткували Різдво, тому що це дійсно родинне  свято. От тільки краківські вулиці були знову залюднені, з нічного клубу під нами гурчала музика, і хтось серед ночі на вулиці виспівував "Гей, соколи...", a не "Нову радість" чи бодай "Червону калину".

×