У Стокгольмі на Стрьомґатані, просто під Оперою, молоді чоловіки вудять рибу. За їхніми спинами проходять туристи, навпроти по другий бік Норстрьому маячить королівський палац, сонце сідає й довга тінь від пам"ятника Ґуставу Адольфу поволі насувається на їхні вудочки.

У країні, де урядовці їздять на велосипедах, рибальство під королівським палацом нікого не дивує. І все ж помічаю, що серед рибалок немає шведів. Усі чоловіки мають виразну арабську зовнішність.

Не думаю, що рибалять вони задля урізноманітнення обіднього столу, чи, тим більше що віддають належне заняттю, до якого призвичаїлися у своїх далеких вітчизнах. Скоріш навпаки — відкривають для себе цілком новий світ і нове дозвілля, демонструючи водночас цьому світові, що вони є, і що їхня присутність на набережній — така сама частина довколишнього пейзажу, як і королівський палац, як і Опера, як і пам"ятник Ґуставу Адольфу.

Коли б я жив тут довше, то неодмінно котрогось вечора спустився б до них зі своєю вудочкою — просто аби показати, що вони не самі у своєму ґетто і що ми, білі, теж можемо мати подібне дозвілля, а головне — воно може бути в нас спільним.

Усі чоловіки мають виразну арабську зовнішність

Це, можливо, наївно, але років десять тому я пережив щось подібне в Оксфорді, де ми стажувалися невеликою групою — журналісти із різних країн. Пригадую неймовірний сором, коли пара з Банґладеш влаштувала вечірку й ніхто з моїх білих колег туди не з"явився. Я мусив прийняти на себе всю ганьбу їхньої неприсутності, але був також винагороджений мовчазною вдячністю всіх присутніх.

Я не знаю, з яким українським досвідом це порівняти, але дружина знає:

— Це приблизно якби росіянин заговорив раптом до тебе українською.

×