Пелагея

Я називаю її Пелагеєю, хоча насправді вона американка і звати її Марін. І те, й те означає "морська", тільки Марина — латиною, а Пелагея — по-грецьки. Вона прилетіла на Родос пізніше за мене і, може, тому без спротиву прийняла накинуте їй ім'я разом із корисними порадами, де тут краще купатися, закуповуватись та обідати.

Марін переконана, що я вмію читати по-грецьки, хоча насправді я знаю лише літери. Завдяки цьому можу розпізнати окремі слова на зразок "кентро" — центр, "трапеза" — банк, чи "лiманi" — порт, але практичної користі від цих моїх знань небагато.

Марін тим часом по-дитячому ображається, коли я не можу їй перекласти того чи того грецького напису, бо щиро вважає: я просто лінуюся або й, гірше, приховую від неї якесь потаємне знання.

Протягом кількох тижнів я намагався переконати її, що читання таємничого алфавіту зовсім не означає автоматичного розуміння мови, і що українська має з грецькою не більше спільного, як англійська. Можливо, мені це й вдалося б, коли б передостаннього дня ми не пішли до музею і я необачно не прочитав із таблички на дверях, що вхід перенесено на бокову вулицю.

Марін не сказала нічого. Проте коли ввечері я знов не зумів перекласти їй якогось напису на етикетці, вона ображено закопилила губи:

— А оголошення в музеї ти таки прочитав!

— Але ж там було й по-англійськи, — пробелькотів я, згадуючи із жахом, що табличка в музеї була перекручена догори ногами, тож текст на ній міг видатися яким завгодно.

— Розумієш, Пелагеє, — врешті капітулював я, — це родоський діалект, із яким я не завжди даю раду. Ну, приблизно як ти — з англійською на Ямайці.

— Розумію, — радісно кивнула Марін, видаючи мені прощення чи, як сказали би греки, апотезу.