Моя теща вже кільканадцять разів запитувала мене, чи я бував у Каневі на могилі Шевченка. Вона ціле своє життя викладала українську мову й літературу і продовжує це робити навіть на пенсії — за кожної сприятливої нагоди.

Я ніколи не був у Каневі, і тому щиросердо відказую тещі "ні", на що завше отримую від неї ту саму пораду:

— Неодмінно треба поїхати. Туди їздять навіть з Японії. І з Китаю!..

На відміну від мене, мій дев"ятнадцятирічний син не зіскакує із подібних тем, а навпаки — лізе в пляшку:

— Я теж не проти поїхати до Японії, — каже задерикувато. — На могилу Акутагави.

Бабуся не розуміє жартів, особливо коли вони стосуються національних святинь.

— Шевченко — це геній, — каже вона ображено, і її голос починає тремтіти. — Його твори перекладені всіма мовами світу!..

Дружина, зачувши, що пахне смаленим, намагається перевести розмову на іншу тему:

Туди їздять навіть з Японії

— Раджу піти тобі у суботу на Елтона Джона, — каже вона малому, на що той лише зневажливо гмикає. Він любить правдивий рок, а не якусь там попсу, хоч би й навіть англійську.

— У нього цікавий голос, — каже дружина. — І взагалі, він блискуче тримається, він дуже класно працює!..

— Слухай, — не витримує син, — ти вже геть як баба з тим її Шевченком!..

— От власне! — втручаюся я, грізно зиркаючи на дружину. — Ти була в Англії на могилі Джона Ленона?!

На щастя, бабуся недочуває, і тому миролюбно завершує нашу дискусію:

— Неодмінно, — каже вона, — неодмінно треба поїхати до Канева!

×