У журнал "Всесвіт" я прибув працювати в середині 1980-х.

І майже відразу отримав перше батьківське напучування від свого шефа. Звучало воно приблизно так: "Це безнадійна провінція, Миколо Юрійовичу. Кожен, хто трохи здібніший, освіченіший, працьовитіший, отримує тут ярлик "жида". А ще як, не дай Бог, знаєте якусь іноземну мову — ваша справа пропаща".

Я й досі не певен, чи він під "провінцією" мав на увазі Київ, де народився і виріс, а чи Спілку письменників, яку глибоко зневажав і яку водночас очолював як один із секретарів її правління. Зате я зрозумів відразу, кого він вважає тут найздібнішим, найосвіченішим і найпрацьовитішим. Я мав дещо іншу думку з цього приводу, проте сперечатися не став. Його метафора мені сподобалася, тому я постарався й собі здобути такий ярлик, себто титул. Мій успіх, однак, виявився частковим: справжнім "жидом" у Києві я так і не став, залишившись десь на рівні пересічного "масона".

Справжнім "жидом" у Києві я так і не став

Мій наставник тим часом покинув нелюбу йому провінцію заради столичнішої столиці в Москві, а потім іще столичнішої в Бостоні. Там, здається, він не прижився, бо повернувся назад до Москви, а тоді й до Києва. З"ясувалося, однак, що навіть тут він уже мало кого цікавить.

Час од часу натрапляючи на його манірні інтерв"ю в марґінальних виданнях, я з жахом бачу, що він так і не став ані "жидом", ані навіть "масоном" — швидше навпаки. Він, бідолаха, перетворився чомусь на ображеного й закомплексованого провінційного єврея, який навряд чи вже й пам"ятає тих кілька незлецьких віршів, які написав був років сорок тому. Як і, зрештою, саму мову, якою замолоду намагався писати.

×