Востаннє я був у Москві 11 років тому, та й то, як писав їхній класик, "по казенной надобности". Не те щоб я геть не любив цього міста, в якому навчався, ходив по музеях, театрах, і в якому ще й досі маю чимало друзів. На межі 1970-1980-х це було найліберальніше місто в імперії, відгородженій від решти світу колючим дротом. Викладачі там були не такі зашугані, бібліотеки — не такі прочищені, культурне життя — не випалене дотла невсипущими борцями з "українським буржуазним націоналізмом". Поїздка туди 30 років тому видавалась мені найкращим можливим вибором. Натомість сьогодні, за наявності інших можливостей, — одним із найгірших.

Я розумію, що Росія — не Путін, і Сирія — не Ассад, і Корея — не династія Кімів. А проте я не можу себе примусити вирушити до всіх цих екзотичних країн. Тобто вирушити — не проблема, але як себе змусити до мовчання, вдаваної ввічливості, політичного нейтралітету, до якого тебе зобов'язує статус чужинця? Як утриматися, щоб не вийти на площу, не зустрітися з дисидентами, не сказати на повен голос бодай кілька слів про мерзенність тамтешніх режимів?

Партія "жуликов и воров" панує від Камчатки до Ужгорода

У Стругацьких є гарна повість "Трудно быть Богом", де герой живе на чужій планеті як безсторонній спостерігач, замаскований під місцевого жителя. Він не має права ні в що втручатися, а проте врешті-решт не витримує і стає на бік місцевих бунтівників. Щось подібне, як я помітив, відбувається і з багатьма іноземцями в Україні, навіть із дипломатами.

Партія "жуликов и воров", що панує, в різних реінкарнаціях, від Камчатки до Ужгорода, викликає природну огиду. Але ще природнішим є почуття солідарності з людьми, які наважуються проти цього мафійного монстра повстати.

Я не був у Москві 11 років. Час навідатися.

×