Коляда

Сьомого січня я розповів своїм канадським студентам про українське Різдво, про "старий стиль" і про те, що їхню "народну" колядку "Carol of the Bells" насправді написав 1916 року українець Микола Леонтович. Я поставив їм цю та кілька інших колядок, а коли вони захотіли вивчити одну з них напам"ять, не став заперечувати. Зрештою, то було свято, ну, а про тричленну структуру сакрального простору, вирішив я, ми зможемо подискутувати й наступного разу.

На наступному семінарі, однак, дискусія повернула у цілком несподіване русло. Одна зі студенток, Мелані, розповіла, що того самого 7 січня зателефонувала до своєї бабусі, привітала її з "українським" Різдвом і похвалилася щойно вивченою колядкою. Вони заспівали її удвох — і це почув Маланчин дідусь, який уже кілька років лежав майже німий після інсульту. Він попросив і собі телефонну слухавку й у певний момент теж почав їм підспівувати.

— Це справжнє чудо! — оповідала Мелані. — Він до цього майже не говорив!

Маланчин дідусь уже кілька років лежав майже німий після інсульту

Проте серед моїх студентів були не лише культурологи, а й кілька фізиків та біологів. Один із них пояснив, що певні мозкові клітини здатні перебирати роль інших і що деякі функції організму можуть таким чином відновлюватися. Другий додав, що спів справді сприяє відновленню мовних функцій, — невипадково заїкам радять проспівувати складні для них фрази.

Я не став втручатись у їхню дискусію. Раз ми вже святкуємо Різдво за "старим стилем" — усупереч астрономії і здоровому глузду, то тим більш не повинні заперечувати чудодійної сили колядок. Адже все це — питання віри, котра, може, й справді важливіша за фізику та астрономію. Принаймні для тих щасливців, які вірять.