— Почуваю себе на років 25. Cеред молоді на "Голосі країни" була ніби серед однолітків. Хоча вони ставилися до мене, як до мами — з любов'ю, повагою, добром, — каже співачка й фольклористка Лідія ГОРОШКО, 69 років. Зустрічаємось у центральному парку Гайсина.
Лідія Федорівна — неодноразовий лауреат міжнародних та всеукраїнських пісенних фестивалів. Визнавалася однією з кращих на конкурсі автентичної пісні на приз Гната Танцюри, ІІІ Міжнародному телефестивалі "Горицвіт", ІІІ Міжнародному святі літератури і мистецтва "Лесині джерела", фольклорному фестивалі етнографічних регіонів України "Родослав". Їздила на фольклорний фестиваль у Польщу. Брала участь у дев'ятому сезоні вокального шоу "Голос країни", яке виходить на каналі "1+1". Дійшла до нокаутів. Записала понад 200 самобутніх народних пісень. Грала в гайсинському народному аматорському театрі роль Явдохи Зуїхи за п'єсою "Недоспівана пісня". Цю ж роль виконала в радіовиставі Вінницького обласного театру.
Із Лідією Горошко говоримо про її творчий шлях, майбутнє України. Також про її участь у "Голосі країни".
— Київ як мегаполіс мене виснажує. Я звикла жити у спокійнішому місці, — говорить Лідія Федорівна. — На проекті "Голос країни" мене підтримувала пісня. Тому ніколи й ні на що не скаржилася. Молоді дивувалися, що я так добре себе тримала в руках. Ішла туди не заради слави. Вона для мене нічого особливого не значить. Хоча й кажуть: "Краще слава, ніж ганьба". Ще з дитинства мене знали, хоча наше село дуже велике. Батько був дяком, і всі йшли на концерт, коли чули, що виступатимуть його діти. Ми в батьків були дуже талановиті. Займались і гімнастикою, і спортом, і співали, і малювали, і грали на музичних інструментах. Нас знали й любили. Але в мене немає зіркової хвороби й ніколи не було. Це Господь дав мені такий талант, дякуючи батькам, він розвивався. Чого ж тут гордитися і дерти носа?
Лідія Федорівна народилась у селі Нуйно Камінь-Каширського району на Волині у багатодітній сім'ї. Мала семеро братів і сестер.
— Я найстарша, а далі всі погодки, — згадує. — Мусила бавити всіх. Інші діти десь гуляли, гралися, а мені треба було дивитися за меншими. Це втомлювало. Аж поки не народила свою доньку Оксану, в мене не було якихось особливих почуттів до дітей. Не можу сказати, що я їх не любила. Але, коли приходили сусіди й бавилися з моїми братиками, я дивилась і думала: "Боже, чи їм цього хочеться?" Хотілося читати, співати, в кіно піти. Але мусила допомагати батькам. Сільські діти такі — не має значення, скільки тобі років. Лише зіп'ялось на ноги, щось трішки кумекаєш своєю голівкою — і вже ти помічник, уже працюєш.
Після школи вступила на музичне відділення Луцького педагогічного училища.
— Коли почала вчитися там, то на першому уроці викладач вокалу сказав, що в мене немає голосу, — усміхається жінка. — Не образилася, бо викладач для мене авторитет. Раз сказав, то, напевно, так і є. А вже на випускному викладачі зізнавалися, що при вступі я всіх поклала на лопатки. Згадували, що прийшла дівчинка з косичками, худенька, маленька, а як заспівала, то всі обімліли.
Я вчилася в усіх — з радіо, телевізора. Слухала, як співають Раїса Кириченко та Ніна Матвієнко. Моя кума співала у Волинському хорі, то я дивилась на її артикуляцію, навіть як вона відкриває рот.
1969 року Лідію Горошко направили на роботу в Гайсин. Працювала вчителем музики у школі, потім музичним керівником у дитячих садочках. Останніх двадцять років працює в гайсинському районному будинку культури. Створила й очолює фольклорно-етнографічний колектив "Рідня".
— На роботу ніколи не спізнювалася, бо я педагог, — каже Лідія Федорівна. — А у студентські роки, звичайно, бували курйози. Коли навчалася в училищі, то жила в старому гуртожитку. Хотілося довше поспати. Одного разу заняття вже почалось, а я постукала у двері і з переляку сказала замість "Доброго ранку" "Доброго вечора".
На виступи завжди йду із задоволенням. Люблю віддавати те, що тримаю в серці. Коли бачу емоційний відгук, коли люди дякують, то це приємно. Бувало, доводилося співати хворою. Морально важко після великих форумів, концертів, творчих вечорів. Усе відбувається на людських очах. Я переживаю.
Поганий настрій треба залишати. Вийшла на сцену, на мене дивиться повна зала людей, і я повинна до них посміхнутися. Коли заграє музика, то для мене вже нічого немає — тільки пісня й люди. Ніхто не повинен знати, що в мене робиться всередині. Я мушу донести до людей пісню, щоб їм сподобалася, дати заряд енергії. Бувало важко, хотілося кричати, плакати. Але вийшла на сцену, посміхнулась — і весь сум кудись дівається.
1995 року загинув син співачки Андрій.
— Я думала, що й пісня в мені померла. Та майже через рік після смерті сина мені наснився його голос. Сказав: "Мамо, ти співай, тільки одягни чорні перчатки". Після цього я стала співати і за себе, і за дитину.
— Якою бачите майбутнє держави? — питаю.
— Треба любити Україну — і все, — відказує Лідія Горошко. — Наприклад, поляки дуже пишаються своєю країною. Треба і нам полюбити свою Україну. Кожному — і простим людям, і керівникам. Усі повинні бути в одній упряжці, а не так, як Лебідь, Рак і Щука. Потрібно працювати для держави і для людей. Думати про майбутнє, щоб колись про них сказали добре слово, а не плювали вслід. Але в нашій країні повно зрадників. Вони настільки хитро пристосувалися, що не всі швидко виявляться. У ці страшні часи війни одні багатіють, а деякі люди не мають, за що купити хліба. От у мене пенсія смішна. Якби була нормальна, то могла б і не працювати, а просто ходити тільки на репетиції. Зарплата теж мінімальна, вся іде на виплату комунальних, а пенсія — на ліки. Врешті в гаманці залишаються 200 гривень до наступної зарплати. І це за 50 років стажу.
Лідія Горошко має доньку Оксану, четверо онуків та правнучку.
Виступала в зоні ООС
Лідія Горошко не один раз бувала в зоні ООС. Виступала перед українськими військовими.
— Бачила, в яких умовах хлопці захищають свою країну, — говорить співачка. — Але всі, хто там, не вважають, що це щось незвичайне. Кажуть, що це просто їхній обов'язок. Буває, і в мистецтві чи іншій галузі дають звання Героя. Та це неправильно. Співати і їздити з концертами, це не героїзм. Це улюблена справа, і тоді стерпляться всі незручності — і дощ, і сніг, і втома. А от коли не шкодуєш свого життя заради життя іншої людини, то це і є подвиг.
Я народилася за п'ять років по Другій світовій війні і в дитинстві дуже боялась її повернення. Найстрашніше — це втрата близької людини. Я пережила трагедію, в мене загинув син. Тому я завжди прошу Бога, щоб були живі діти — донька і внуки.
2 
Коментарі