— Когда спрашивают, где я родился, то отвечаю, как в анекдоте — в Караганде. И это правда, — розповідає Станіслав Мєлконян, 32 роки. П'ять років живе в Немирові.
Він не закінчив школи, не має атестата. Бо в дитинстві кожні півроку переїжджав із матір'ю Оксаною з одного міста в інше. Змінив вісім шкіл. Їздили, бо мати шукала кращої долі, говорить.
— Мій дід по маминій лінії був вірменином, бабуся росіянкою, а батько — українець, — веде далі Станіслав. — Я теж себе вважаю українцем, хоча дитинство пройшло переважно в Росії. Мама народила мене, коли й сама була дитиною, у 17 років. З батьком у неї стосунки не склалися. Розлучилися. У 2 роки мама віддала мене в інтернат у Казахстані. Не допитувався, з яких причин. Швидше за все, через скруту. Той період майже не пам'ятаю. У сиротинці пробув півроку, а звідти мене забрав батько. Образи на матір у мене немає, та й ніколи не було. Видно, й справді її життя змусило так зробити. Дуже скоро мама приїхала до батька й повернула мене. Досі пам'ятаю відчуття радості і щастя, коли її побачив. Зрозумів, що вона мене любить. Але якось по-своєму, по-особливому. Бо згодом залишила на бабусю і поїхала на заробітки.
У Казахстані Станіслав пішов у перший клас. За рік переїхав з матір'ю у Маріуполь на Донеччині. Там навчався теж недовго.
— У мене немає ностальгії ні за якоюсь конкретною школою, ні за містом. Змінювались однокласники, змінювалися міста. Після Маріуполя був Новоазовськ. Далі — Донецьк, Курськ, Харків, Одеса, знову Харків і знову Одеса. Мама була дуже гарна, але нещаслива. З чоловіками їй не таланило. Тому й переїздила з міста до міста. Бувало, їхали ще коли не закінчився навчальний рік. Зі школи не брали документів. Тому наступного вересня мусив повторно йти у той самий клас. Вчився я гарно. Мріяв стати юристом.
Коли Станіслав був у п'ятому класі, його мати посварилася зі співмешканцем. Зібрала речі й поїхали з російського Курська в Харків.
— Там нас ніхто не чекав, нікого ми не знали, — продовжує Станіслав. — Три дні жили на залізничному вокзалі. Доки мама не знайшла квартиру й роботу. Насправді вона горда — ніколи не звернеться до того, хто її образив. Ось і про мого батька Ігоря брехала. Казала, що він помер. Аж у 22 роки я знайшов його через соцмережу. Побачилися з ним майже після 20-річної розлуки.
У 16 років Станіслав пішов працювати пакувальником на хлібозавод в Одесі. Уроки в школі часто пропускав, бо був виснажений через нічні зміни.
У Немирів потрапив 2011 року. Приїхав сюди з дружиною до її батьків.
— Я так і не закінчив школу, — продовжує. — Ніхто не наполягав на тому, щоб я навчався. Працюючи на хлібозаводі, захворів на запалення легень. Ледь одужав і на завод уже не повертався. Але далі були не легші роботи. Був вантажником, працював у автосервісі, на пилорамі, батрачив на півночі Росії і в Польщі. За всі ці роки дійшов висновку, що навчання — це світло, а неуцтво — вдосвіта йти на роботу. Це я й повторюю своїм донькам.
Має дружину Світлану, 32 роки, та доньок 6-річну Вікторію і Ольгу, 3 роки. Мати Станіслава живе в Харкові. Зустрічаються рідко. Батько живе у Санкт-Петербурзі.
— З ним інколи зідзвонюємося, — каже.
Зараз Станіслав Мєлконян працює на будівництві.
8 
Коментарі