Привіт, кумо. Пам"ятаєш галицький тост "і абисьте вас не вигнали на третій день гостини"? Приблудився до Британії черговий українець. Спільний знайомий, золотої душі поет, передав із ним книжку. Ну і ніби без слів зрозуміло, що земляка треба полюбити хоча б на часинку, бо інакше він захиріє. На чужині хочеться мати хоч когось, із ким можна перекинутися слівцем без британських напрягів: пожалуста прастітє, да как пагодка... Тим більше, що поселився він вдалині від Лондона, де хоча б є український клуб із катлєтами.

Словом, ми його запросили у гості на пару днів, потім ще раз. Показали місто... І ми з чоловіком вважали, що виконали свій обов"язок земляків. Бо що ще можна зробити для людини, яка від тебе відрізняється, як журавель від ігуани? Але з"ясувалося, що українець полюбив нас дуже кріпко, хоча й непомітно. Пару тижнів тому він подзвонив і сказав, що приїжджає на дев"ять днів у гості.

Українець полюбив нас дуже кріпко

Ця ідея не здалася нам геніальною. Я саме намагалася довести страховій компанії, що нас пограбували не ми самі та не наші підозрілі іноземні друзі. Вдавалося це мені погано. Навколо хати шниряла поліція та хазяїн. Могли приїхати друзі з Києва. Боліла голова. Словом, багато вагомих причин, чому було не до нього. Але, чесно кажучи, просто не вставляла перспектива чужої людини в хаті протягом дев"яти днів. І я йому відмовила. Він страшно образився: мовляв, ми ж такі друзі.

Тепер сиджу і думаю: чи я вже справді зашкарубла душею у капіталістів? Але ж ні, гості не переводяться, навіть коли нас немає вдома (сподіваюсь, прокляті страховики цього не прочитають). Мабуть, все-таки, як у тому анекдоті про поручика Ржевського: знаєте, Наташо, просто не хочеться.

×