З днем народження!

Привіт, кумо! Завтра в мене день народження. Але якщо не додзвонишся, не дивуйся: я буду на морі їсти лангустів у компанії коханого чоловіка.

Та й потім — дата така, коли хочеться зупинитися й подумати: тридцять років. День, коли закінчується "ще" і починається "вже". Закінчується "мені ще й тридцяти немає", "я ще не побувала в Перу на Мачу-Пікчу", "ще б дочитати останні триста сторінок джойсового "Уліса" в оригіналі, бо вкраплення гелік краще гармонують саме з дублінським діалектом англійської". А почнеться те, що в тебе вже давно триває: "вже дали завдаток за хату", "вже плануємо другу дитину", "вже посадили трояндові кущі й виноград"? Правда, до цього всього мені ще дуже далеко: ми з чоловіком щойно почали з дивана.

Мені дивовижним чином вдалося надурити календар і дотягнути юність аж до сьогодні. Коли в Україні мої ровесники одружувалися, я писала хуліганську книжку і робила кар"єру. Коли пішли перші діти, я злиняла в Лондон, де все почалося спочатку. Тут вважається екстравагантним заводити дітей до тридцяти: це ж дуже рано! Та й літніх родичок, які будуть постійно бубніти, що "нада Свєті вже шось думать, бо времня — воно на місці не стоїть", тут також немає.

Чоловік найбільше любить мій сміх

Але времня, воно ж час, і справді не стоїть. І те, що я півтора метра зростом, пояснюється не юним віком, а спадковістю, і до двох метрів я ніколи не доросту.

Але знаєш що? Я рада, що мені завтра тридцять. Мій чоловік найбільше в світі любить мій сміх: я радію життю, і не тільки тому, що майбутнє сповнене таємниць, а й тому, що я вже маю минуле. Я не досконала, але куди мудріша, щедріша і терпиміша, ніж у двадцять років.

Окрім того, у мене тепер є туфлі Manolo Blahnik.