Привіт, кумо! Тобі добре — в тебе немає колишніх бойфрендів. Одружилася з однокласником, із яким зустрічалася з дванадцяти років. І в тебе все в одному флаконі: і цілуєшся, і гризешся з одним чоловіком. Зручно.

А у мене є колишні або, як їх тут називають, екс. Нещодавно погодилася випити кави з останнім. За три роки, як я від нього пішла, забулися ті емоції, якими супроводжувалися наші зустрічі. Але згадалися за три хвилини. Я зрозуміла, що досі лютую і навряд чи перестану. І лютую не через його шотландську жадібність, не через постійний собачий холод в його хаті (бо ж треба економити газ). І не через те, що він міг днями нити з приводу купівлі пари шкарпеток. Навіть не через те, що він трохи не вбив мене разом із мамою на своєму авто, коли заснув за кермом.

Мій чоловік не хропе ночами

А лютую я через те, що він ненавидів самого себе. Тому вважав, що я з ним зустрічаюся тільки тому, що нікому більше не потрібна. Він також вірив, що одного дня прийде додому — а там я із коханцем, якого чомусь мали звати Стів. І ми будемо трахатися в нього на очах, аби його принизити. У гостях у моїх друзів, які полюбляють галасливі одеські єврейські сварки, він постійно вимагав перекладу, напружувався і пітнів, бо вважав, що всі на світі говорять лише про нього, і зі зневагою.

Якоїсь миті я зрозуміла, що це з ним назавжди, і ми розлучилися. Того ж таки тижня я зустріла свого нинішнього чоловіка, який любить мене, демонстративно не пердить і не хропе ночами.

Висновок? Я постраждала від власної гордині, бо думала, що турботою й борщем можна собі щось "слєпіть із того, шо било". А чоловіків переробити неможливо. Тому не треба пробувати.

×