Як вони дратують, оці підлітки. Незрозумілі фрази, спітнілі пахви, відсутні погляди.

Які вони незграбні, вуглуваті, цибаті, ніякі. Як дратує, коли вони закочують очі й повторюють почуті від когось банальності.

За два тижні школи французької мови на півдні Франції я заплатила хоч і не такі вже великі, але й не малі гроші. І ось сиджу в класі з купою 16-літніх дітей, яких багаті батьки послати вивчати мову перед університетом. Навпроти мене — біла, аж рожева, руда ірландська пампушка з обгорілим носом, яка хекає, коли вчитель її щось запитує, і думає так повільно, що аж мені від цього боляче. Ну як це можна такою бути?

Дивлюсь на неї та шкірою відчуваю, наскільки вона відрізняється від мене — швидкої, різкої, нетерплячої.

Тиждень я намагаюся сісти подалі від Івонн: вона діє мені на нерви. Але ми завжди опиняємося поруч. Вона йде пити каву в те ж кафе. Ми в одній команді, коли треба грати в мовні ігри. І наприкінці першого тижня, коли нам задають написати листа комусь зі співучнів, вона пише мені. "Дорога Світлано! Я сподіваюся, що Ви матимете гарні вихідні, поїдете на багато екскурсій і все мені розповісте в понеділок. Обіймаю, Івонн".

Тиждень я намагаюся сісти подалі від неї

Я знову дивлюся на неї. Івонн несміливо всміхається. Вона не знає, що я попросила, аби мене перевели в іншу групу. Розумію: те, що вона вжила французькою слово "Ви", а не "ти", невипадково. Я годжуся їй у матері.

У понеділок мені кажуть, що в іншій групі немає місця. Я залишаюся з Івонн. Ми знову потрапляємо в одну команду, і виявляється, що Івонн — дуже розумна, мила й скромна дівчина. Вона знає багато французьких слів. А коли трохи підросте, то напевне з гидкого каченяти стане прекрасним лебедем. Якби вона була моєю донькою, я б це навіть побачила.

×