Привіт, кумо! Знову я мало побула в гостях, знову не наговорилися, знову шкода від"їжджати, знову депресія по виході з літака? Нібито нічого нового. Але повернувшись до Лондона, який я вже про себе називаю "домом", нарешті збагнула, в чому полягає моя проблема, як називається хвороба.

Вона  називається "ні про що писати".

Я люблю писати. І коли довго цього не роблю, в мене починається спад сил. Тому й пишу тобі листи про те, як мені тут живеться. Але, приїхавши на тиждень на Батьківщину, бачу, що листи треба писати навпаки — звідтіля сюди. Україна будує, руйнує, свариться, мириться, звільняє і наймає. Україна вірить у Бога, в чорта, в американський долар і в російське "авось". В Україні кожен день живеться, як останній.

Ну а тут усе так тихо та спокійно і все так демократично й ліберально, що нема проти чого обурюватися. Індустрія працює, уряд щось вирішує, пенсіонери з голоду не мруть. Ото хіба війна в Іраку та полювання на лисиць спроможні хоч трохи розворушити британську флегму. Правда, зараз газети ожили: обговорюють проект закону, який дозволятиме публікувати імена та адреси педофілів, як у Сполучених Штатах.

Ні коаліцій, ні газових угод

Вибори тут також нудні: походять прем"єр та його міністри з агітацією від дверей до дверей, народ проголосує, і на тому все. Ні коаліцій, ні газових угод.

Тому я в певному ступорі. Пригадується момент у романі Булгакова, коли Воланд пропонує Майстрові описувати банальну навколишню дійсність — "хоча б оцього Алоїзія", донощика, який в"їхав у його квартиру. Майстер відмовився, але на те він і Майстер. То що — Алоїзія описувати мені? Пробувала — самій читати противно.

Хоч би тут революція якась почалася, чи що. 

×