Нещодавно українська письменниця Анастасія Піка написала роман "Остання справа журналістки Кроніної". Закінчувати об'ємний твір довелось в Лондоні, куди Анастасія переїхала в жовтні минулого року.

Про творчість, реалії життя у столиці Великої Британії і ностальгію за Україною письменниця розповіла Gazeta.ua

Скучили за Києвом?

- Так, ностальгія є. Я народилась у столиці. Батьки були студентами Київського політехнічного університету. Коли закінчили навчання, повернулись на Сумщину в місто Шостка, звідки родом мій тато. Там я пішла в перший клас. Але в Київ ми приїздили часто до друзів моїх батьків. Район Липки був для мене чимось неймовірним, здавалось, це найкраще місце в світі. Дуже любила роздивлятись вулиці, дерева, будинки. Там знаходиться мій улюблений театр, художня студія в особняку Уварової. Коли обрізали липи на Липській алеї, це був для мене особистий біль. Нові забудови теж сильно непокоять. Загалом ще навіть у часи мого навчання в університеті у столиці було менше людей і менше агресії на вулицях та у дворах. Те, що відбувається з Києвом зараз, я описала в своєму оповіданні "Повернення Тетісу". Цей твір зайняв перше місце на літературному конкурсі "Коронація слова".

 

Пам'ятаєте свої перші твори?

- Ще в дитинстві постійно вигадувала оповідання, коротку прозу, повісті і навіть романи. Від руки писала книги в одному екземплярі, які сама ж ілюструвала. В основному це були казки і наслідування класичної літератури, які зараз смішно перечитувати, але мій батько любить про них згадувати і рекомендує використати сюжети у моїх теперішніх творах. Коли навчалася в другому класі, мої вірші включили в поетичну збірку. Після цього на мене чекало творче пекло - в школі почали змушували складати вірші в стінгазету з будь-якої нагоди. Цим і перебили перші поетичні пориви. Тільки зараз, коли переїхала в Лондон, знову почала писати вірші. Проте найчастіше поезія народжується через сумні думки про прощання з батьківщиною.

Нещодавно ви закінчили роман про українську журналістику. Ви згадували, що його ідея виникла в 2011-му і спочатку ви робили невеликі замітки. Чому так довго не починали працювати над текстом?

- Ніколи не думала, що з тих заміток буде щось серйозне. Моя творчість не лінійна, завжди була робота і кар'єра на першому місці. Навіть не замислювалась над тим, що журналістська робота може послугувати тлом для якогось твору. 2011 рік запам'ятався роботою в редакції "Вечірній Київ". Там пропрацювала лише літо, адже ще була студенткою. Постійно робила якісь замітки про колег, переважно гумористичні. Не думала, що це надихне мене на роман. Коли почалась Революція Гідності, зрозуміла, що стала свідком неймовірних історичних подій і знову почала писати репортерські замітки. На Майдані працювала як журналіст від першого до останнього дня. Саме тоді виникла ідея написати книгу. 2015-го серйозно взялась за цю справу. Але з тих пір постійно щось відбувалося, змінювала роботу, часу не було, потім додався переїзд. Виходило так, що думки про книгу завжди були зі мною, але ніколи не на першому місці. Лише, коли переїхала в Лондон вирішила поставити крапку і видавати. Просто тоді вже стало зрозуміло - один період в житті закінчився і почався новий.

У романі здебільшого описані події Революції Гідності?

- Роман складається з чотирьох частин. Лише друга повністю присвячена Майдану, описані події з листопада 2013-го по лютий 2014-го. У інших йдеться про пригоди головної героїні під час роботи у різноманітних ЗМІ і не тільки. Взагалі, книга присвячена всім українським журналістам. Не хочу розголошувати сюжет, поки що тримаю інтригу.

Що найбільше запам'яталось з часів Євромайдану?

- Для мене той період став переломним. По-перше, я звільнилась, тому що не могла приймати, як видання, в якому працювала, висвітлювало ті події. Мене вразило те, як одні люди жертвували всім, навіть своїм життям заради ідеалів, а в цей же час інші абсолютно це ігнорували. Запам'яталось, як розбивали молотками пам'ятник Леніну. Я опинилась абсолютно випадково в тому місці, і нам з колегою дісталось по шматку. Було відчуття, що я перенеслась на багато століть назад в Київську Русь і це такий собі Перун, якого скидають в Дніпро.

Запам'яталося, як після захоплення Київської міської адміністрації прості люди говорили свою правду в мікрофони, з яких я під час роботи журналістом звикла чути зовсім інші речі. Те, як вони раділи, що їм нарешті дали слово. Здавалося неймовірним, як учасники Революції підтримували один одного, зникла агресія зі стосунків, бо всі об'єдналися проти спільного ворога – тодішньої влади. Люди проявляли свої кращі якості. Мені здається, що це ключова основа української ментальності - спільно боротись проти чогось. Без цього нам усе не в радість.

Що відчуваєте після закінчення написання роману?

- Неоднозначні думки. Кілька днів слухала "Оду до радості" Бетховена. Через кілька днів стан ейфорії минув. Почала редагувати, а це теж дуже великий шматок роботи. Потім потрібно займатись виданням. Закінчення роботи над великим твором - це як розрив з коханою людиною. Адже я майже шість років перебувала з цим текстом, а тепер його немає. Потрібно заповнити порожнечу іншим. Тому паралельно писала і пишу оповідання, збираю матеріал для нон-фікшн книги. Працюю над казкою для дітей про собак, є ще один зародок роману.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Майже 1 тис. сторінок без цензури: роман про Голодомор розкупили за три місяці

Вам сняться сюжети і персонажі?

- Велику роль приділяю сновидінням, їх записую, використовую у творчості. Часто продовжую писати уві сні, іноді прокидаюсь зранку і не розумію, що це мені наснилося. Віщі сни також бувають. Коли була студенткою, то часто снилась захаращена офісною технікою кімната з безліччю тек, стосами документів. Коли прийшла на свою першу роботу, то побачила інтер'єр з мого сну. Але окрім оповідань, досі не наважилась написати щось фантастичне. Немає ідеї стосовно книги фентезі чи вигаданих світів. Поки занурена в реальність і хочу писати про важливі та актуальні теми сучасності, таких книг в українській літературі мені і самій бракує.

У своєму блозі ви згадували, що молодим авторам важко отримати рецензію на свій твір. Розповідали, що одного разу з вас вимагали за це секс.

- Друзі мене взагалі відмовляли він рецензії, мовляв, це ретроградно. Та вже ж я дуже хотіла отримати відгук ще до виходу книги. Звернулась до молодого письменника, який в Україні вже досить відомий. Я й сама завжди підтримувала його творчість - ходила на презентації, літературні вечори, купувала книги. У відповідь він написав, що з мене пляшка шампанського і секс. Це був шок. Я подумала, що на цьому розмова закінчилась, враження було зіпсоване. Та через декілька днів він надіслав мені дуже неприємні речі щодо моєї збірки і запитав, чи підходить. Дала ствердну відповідь і видалила його з друзів.

Під час карантину багато людей вимушено перебували вдома. Дехто скаржився, що стали частіше сваритися з рідними. У вас з чоловіком такого не було?

- Дискомфорт є завжди, коли ти з кимось живеш довго в одному місці. Важливо мати окрему кімнату. Коли в нас не було такої можливості і ми обоє працювали з дому, то відчували дискомфорт в цьому плані. Проблема вирішилась, коли переїхали у власний будинок. А так дуже зайняті роботою і на карантині її стало ще більше. Тому просто немає часу сваритися.

 

Звертаєтесь до чоловіка за творчими порадами?

- Обов'язково. Він перший слухач моїх творів, часто може щось порадити. Завжди читаю йому вголос. Дивлюсь, якщо він десь заснув, то треба додати діалогів. Та й сама, як читаю вголос, розумію, де написала якусь дурню. Так склалося, що мої перші читачі і слухачі це чоловіки. В дитинстві ним був мій батько, він давав свої рекомендації, а тепер ця естафета перейшла до чоловіка.

Восени минулого року ви разом із чоловіком та собакою переїхали з Києва до Лондона. Чи важко було перебиратися з твариною?

- Переїжджати було досить складно, потрібен був повний пакет документів. Та взагалі собака і стала стимулом для переїзду. Це моя болюча тема. Коли заводили з чоловіком самоїда Зефіра, то думали, що йому буде некомфортно жити в квартирі. Але проблема виявилась в іншому - до нас весь час чіплялися люди, і через це я заробила собі невроз. Хоча Зефір абсолютно доброзичливий пес, він не те, що не кусається, а чудово ладнає з усіма, мене просто доводили до істерики. В нашому районі постійно труїли собак. Коли написала на цю тему пост в своєму блозі, то була шокована кількістю хейтерства, яке на мене вилилося. В Лондоні ставлення до тварин зовсім інше. З собаками можна взагалі скрізь. Бачу їх у магазинах одягу, в ресторанах. Коли ми декілька разів цікавились в адміністрації закладу, чи можна нам прийти з собакою, вони дивувалися, чому загалі про це запитуємо. Собаки їздять в метро, автобусах, з ними можна в готель і на пляж. Тут їх обожнюють. А от якщо повернемось в Україну, то заводити собаку більше не будемо.

Чим ще вразила столиця Великої Британії?

- Спочатку ми жили в центрі, але зараз переїхали в передмістя і я вражена ставленням британців до природи. Це те чому реально треба вчитися. У них все в деревах і квітах. Причому висаджують так, що все квітне почергово. Коли сусідка побачила, що ми любимо природу, почала приносити квіти для нашого саду. Тут взагалі садівники найважливіші люди, до них всі звертаються з будь-яких питань. Ми живемо біля Річмонд парку (Королівський природній заповідник. - Gazeta.ua), і ввечері в нашому районі можна зустріти лисицю з лисенятами, качку з каченятами, бігають зайці, борсуки, нещодавно народились оленята.

Стосовно культури спілкування, то часто почуваюсь не ввічливою, тому що британці не можуть сказати просто "Sorry". Якщо хочеш вибачитись чи щось попросити, то маєш сказати приблизно так: "Excuse me, Sir. I'm terribly sorry to bother you, but I wonder if you would mind helping me a moment, as long as it's no trouble, of course". Зараз якраз над такими фразами працюю. Зазвичай в Україні на курсах англійської велику увагу приділяють вивченню граматики, натомість всі усні теми пропускають, не вчать етикету спілкування. Та, коли їдеш в Британію, не обійдешся звичайними фразами. Тобі навіть можуть не допомогти через те, що ти недостатньо ввічливий. До цього треба звикати.

Ще тут набагато більше чоловіків, ніж жінок, і саме вони займаються вихованням дітей. У Британії немає скаженого інституту материнства, коли над малюками трусяться і від усього їх оберігають. Британські діти обіймаються з собаками, ловлять жаб у озері, їм дозволяють ходити брудними і мокрими, вивчати світ без обмежень. Це дуже відрізняється від того, що ми бачимо кожного дня в Україні. При цьому британські діти дуже ввічливі. Коли до мене підходить місцевий малюк і з притаманною дорослим англійцям ввічливістю запитує, чи можна погладити Зефіра, я просто тану.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Треба вміти піти" - Ірена Карпа вчитиме, як вийти заміж

До чого було важко адаптуватись?

- Тут дуже дивна медицина. У Великій Британії вона безкоштовна, але нею практично ніхто не користується. Британці дуже не люблять ходити до лікарів. Вони ведуть здоровий спосіб життя, лікуються народними методами. Для них похід до лікаря це щось страшне, вони намагаються цього уникати. В аптеці не продають звичний нам рідкий спирт, йод. Коли запитала продавця, чим він обробляєте рану, якщо порізав палець, він відповів, що антисептичним кремом. Тут немає такого, щоб вдома на столі стояла аптечка з набором ферментів. Я й сама, коли переїхала в Британію, стала набагато менше вживати різних пігулок, почала бігати. Щоб лікар виписав антибіотик, людина має при смерті лежати. Є мобільний додаток NHS (Національної служби охорони здоров'я. - Gazeta.ua), по якому у разі хвороби можна зв'язатися з сімейним лікарем, який розповість що робити. Тому, якщо виникають якісь серйозні недуги, люди часто їздять лікуватися до країн Євросоюзу. Мінуси британської медицини дуже добре показав карантин, багато лікарів звільнилось або повернулося до Європи. Проте вакцинація від коронавірусу йде повним ходом - ми з чоловіком вже отримали щеплення.

Також незвично, що тут всюди можна побачити дуже багато старих людей. Літні люди живуть повноцінно - вони подорожують по всьому світу, відпочивають в усіх ресторанах і клубах. Словом, відриваються на повну. Це передусім успішні люди, які не відчувають себе старими. Була вражена, коли побачила, як дуже стара жінка на інвалідному візку всіх розпихувала, щоб першою проїхати у брендовий бутик.

 

А які ціни в Лондоні?

- Вважається, що Лондон одне з найдорожчих міст в світі. Та це стосується тільки сфери краси, громадського транспорту, купівлі нерухомості. А ось ціни на продукти такі ж як в Києві, проте якість їжі часто краща. Дуже смачні молочні продукти, риба і овочі. М'ясо в Україні краще. Тут я навіть припинила його їсти.

Місто надихає на творчість?

- У Лондоні дуже багато літературних місць. Є блакитні значки на будинках, які позначають, що тут жив хтось відомий. Надихає на творчість той факт, що британці дуже багато читають, в книжкові магазини стоять черги. Коли діти вперше після локдауну заходили до книжкових крамниць, то навіть плакали від радості. Для України це щось нереальне. Як у нас звичними є нотаріуси, то тут скрізь літературні агенти, літературні організації. Скрізь можна себе творчо організувати, тут немає якогось дискомфорту від того, що ти письменник. В Україні письменницька діяльність не вважається професією. А у Великобританії це серйозний бізнес. Офіси видавництв – одні з найкрутіших у місті. Є цілі райони в Лондоні, де знаходяться лише видавництва. Розумієш, що література - це дуже серйозно і цим можна заробляти.

Чи не боїтесь бути відвертими з читачами?

- Я інколи переймаюся через це, роблю примітки, що все вигадки і фантазії. Намагаюсь завуалювати ситуації, змінити зовнішність героїв. Але кому треба, той все одно впізнає. Було багато конфліктних ситуацій з цього приводу, сцени ревнощів, люди кидали мої книжки в обличчя своїм коханим. Тепер ще й обережно підписую книги. Краще використати якусь стандартну фразу і не писати теплих слів, щоб ніхто неправильно не зрозумів.

Як ви ставитесь до слави? Вона допомагає чи заважає творчим людям?

- Я вважаю, що справжня слава приходить лише посмертно, коли ідеї та герої стають вічними, і переживають тебе саму. Все інше – літературні премії, презентації, любов читачів – дуже швидкоплинні явища. Одна книга людям сподобається і стане модною, а наступна - ні. І заважає, як на мене, те, що приходить після слави – творче розчарування, болісне падіння з висоти, коли вже не захочеться більше писати. Тому для себе обираю шлях копіткої праці за життя, а чи принесуть мої твори якусь користь цьому світу, я, можливо, і не дізнаюся. До речі, ніколи не прагнула стати модним автором, бо і сама таких не люблю.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Українці - глибоко травмована постгеноцидна нація - Забужко на Книжковому арсеналі

×